Павло Архипович Загребельний - Диво

На київських торжищах схід сходився з заходом, північні землі зустрічалися з південними, тут були булгари волзькі з хутрами, німці з бурштином, і красними сукнами, та світлими шоломами латинськими, угри з скакунами та іноходцями, степовики з скотом і кожами, сурожани з сіллю і легкими тканинами, прянощами, винами і травами духмяними, греки візантійські з багатими паволоками, дорогим одягом, килимами і сап’яном, посудом срібним і золотим, ладаном і красками, були тут і купці руські: новгородці, полочани, псковичі, смольняни, суздальці – і кожен з них теж ішов подивитися на храм, і котилася хвала по всіх землях.

Серед того людського юрмовища непостереженою, мабуть, зосталася б дівчина, яка прийшла до Софії одного весняного дня, але не зникла та дівчина, як решта відвідувачів, приходила знову й знову, ставала завжди на тому самому місці, дивилася завжди на те саме, здавалося, не помічала в соборі більше нічого, крім Оранти, так ніби хотіла надовго заховати в очах її розблиск.

Хто ж то знав, що вразило дівчину в постаті богоматері? Чи її маєстатична велич, завдяки якій панувала тут над усім? Чи, може, глибока синява, яка йшла від неї? Чи пасувала їй урочиста дикість очей, переляканих пишними шатами? Може, для тої дівчини, що прийшла, мабуть, з далекої пущі або з степу, Оранта була не богородицею-заступницею, а босоногою красунею з степового роздолля, пригніченою візантійськими знаками влади і пихи?

Ніхто не знав того.

Ніхто не зазирав дівчині до очей, а якби зазирнув, то відзначив би, що в них дикості ще більше, ніж у очах Оранти, тільки дикість та нескорена, нелякана, сизо-весела.

Помітив її Міщило. Сповнився заздрощів до Сивоока ще більших, ніж досі, потім, подумавши, пішов до нього в вежу, довго стояв мовчки, дивився, як той швидко пише фреску по не затужавілій ще накладці.

– Чого мовчиш? – спитав Сивоок. – Адже бачу: прийшов сказати щось лихе. Завжди приносиш мені лихі вісті.

– Коли так, то вислухай вість гарну. – Міщило радий був з несподіванки, якою вразив Сивоока. – Вже кілька день ходить у церкву дівиця вельми вродлива і показна.

– То й що мені до того?

– Дивиться на твою мусію богоматері.

– То й що?

– Серце в мені стрепенулося від тої дівиці.

– А мені яке діло?

– На твою мусію дивиться.

– Хай.

Міщило пішов. Сивоок не дуже й шкодував. Не було між ними дружби, вже й не буде. Але цей незбагненний чоловік з’явився ще через кілька день. Так ніби топтав стежку до серця Сивоокового, яку перед цим багато років захаращував покидьками ворогування, заздрощів і підступності.

– Питає вона про тебе, – сказав Сивоокові.

– Хто?

– Дівиця, що зачарували її твої мусії.

– Може, в учні хоче до мене? Але ж дівчат не беру! – Сивоок засміявся трохи вимушено. Щось стривожило його в Міщиловій настирливості. Чи справді змінився чоловік, чи сталося щось незвичайне? Але дівчина. До чого тут дівчина? Для нього тепер не існує нічого на світі, Він не належить ні своїм бажанням, ні своїм потребам. Належить без решти мистецтву. Бо що є мистецтво? Це могутній голос народу, що лунає з уст вибраних умільців. Я – сопілка в устах мого народу, і тільки йому підвладні пісні, що пролунають, народившись у мені. А мене – нема.

Він так і сказав Міщилові.

– Мене – нема.

– Як то? – не зрозумів той.

– А так. Нема. Тільки те, що по мені зостається. Комусь до вподоби мусії – хай. Що мені до того?

І знов пішов трохи знетямлений, сам не свій Міщило, а за день прийшов знову. Сивоок вже був зібрався нагримати на нього, що заважає докінчити розпис своїм швендянням, але Міщило встиг сказати:

– Привів її до тебе.

– Кого?

– Дівицю ж. Дозволиш?

Сивоок мовчав. Колотилося йому серце, било в груди, рвалося з тісноти. Ой лихо буде! Ой лихо! Але мовчав. І Міщило потрактував ту мовчанку як згоду. Відсунувся вбік, пропустив дівчину поперед себе, сам не став затримуватися, зник. Зробив діло, добре, а чи лихе – мабуть, не відав сам. А може, справді, потепліла його душа до Сивоока, бо ж таке той створив!

Дівчина стояла мовчки. Сивоок швидко писав. Знав, що найголовніше – не глянути на неї. Була – та й нема.

– Ти чого? – Спитав її, коли вже мовчати далі було б негречно.

– А нічого, – відповіла вона з льоту.

– Чия? – спитав він знов, аби спитати.

– А нічия.

– Як звешся?

– Ніяк.

– Звідки така?

– Не твоє діло.

Голос мала такий, що, здавалося, можна доторкнутися до нього. Мов до м’якого коштовного хутра. І хоч відповідала задерикувато, власне, й не відповідала, а жбурляла Сивоокові його запитання назад, в нього не пропала охота вести з нею розмову далі, боявся тільки, що не стримається і гляне на дівчину. Знав тепер добре: озирнутися – пропасти.

Але дівчина не дала йому пропасти. Тихо посунулася до виходу і щезла мовчки, може, й назавжди. Сивоок озирнувся – пізно! Хотів вискочити навздогін, але стримався. Належить мистецтву. Про себе має забути. Від усіх зваб повинен утікати, не озираючись, як від Содома й Гоморри!

Проклинав Міщила. Той добре відав, що робив. Сам же скільки років одмовляв Сивоока від Ісси, приводив приклад святих Аммона, Авраама і Алексія, що втекли від своїх невіст у першу шлюбну ніч, або ж Оригена Александрійського, який оскопився, щоб уберегтися від поблазну, і тільки завдяки тому доконав великого діла: звів воєдино п’ять неоднакових списків Святого письма. Не діяло на Міщила й те, коли казано йому, що не з’явився б він на світ, не будь кохання між його отцем та матір’ю. Мав і