Анні Кос - Місце під зорями, Анні Кос

Глава 50. Воля імператриці

Мешканці палацу запанікували ще вночі. Щойно люди герцога Недоре увійшли до столиці, побігли всі, хто знав хоча б одну щурячу нору. Придворні не тішили себе хибною надією: стіни не зупинять ні війська, ні розгнівану чернь. Комусь справді вдалося сховатися або навіть вислизнути з міста, хтось згинув у хаосі, що охопив столицю. 

Імператриця Арселія не брала участі в загальній метушні, але спати так і не лягла. З байдужим виразом обличчя вона спостерігала за переляканими жінками, що метушаться розкішними кімнатами. Її єдина віддана служниця залишилась у заміському особняку, а місцеві наложниці остаточно втратили розум від страху. Одні металися, намагаючись спакувати дорогі сукні, інші квапливо збирали прикраси й подарунки ясновельможного. Навіть охорона гарему кинула свої пости й тепер снувала коридорами, намагаючись винести ящики з дорогим посудом, вкриті позолотою свічники та оздоблені перламутром і перлами невеликі меблі. 

Імператриця не намагалася їх зупинити, лише презирливо усміхалася: щури. Навіть зараз, за пару кроків до смерті, вони намагалися збагатитися і нажитися на чужому добрі. На її погляд, найдорожчим скарбом зараз були б непримітний одяг, зручне взуття й можливість полишити місто у супроводі відданих друзів. Звісно, дорогоцінне каміння й золото певною мірою могло б вирішити для неї всі три проблеми, втім, сховати магічний спадок роду Фарріт і від людей, і від демонів, здавалося неможливо. 

Ще в часи навчання Арселія зрозуміла, якою гіркою може бути доля сім'ї володаря, що впав у немилість і знаті, і народу. Історія Золотої імперії була написана кров'ю, і найчастіше — кров'ю тих, хто мав необережність стояти занадто близько до трону. Вона не просто наблизилася, а майже зайняла той клятий трон, а необережність Сабіра не залишила шансів ні йому самому, ні їй з Аділем. Сьогоднішній день закінчиться падінням імператорського дому, в цьому вона не мала жодного сумніву. 

Щойно Мейрам покинула палац і рушила за братом, Арселія увійшла в дитячу кімнату, жестом відпустила стареньку служницю, що досі не покинула малого пана, і взяла дитину на руки. Чотирирічний малюк сонно кліпав очима і зовсім не розумів, що відбувається. Відчувши тривогу матері, він міцно обійняв її тонкими ручками й притулився до її шиї крихітним личком. 

На кілька хвилин Арселія завмерла, насолоджуючись теплом і вагою дитячого тіла. Вона вдихнула ледь чутний аромат волосся сина й судомно зітхнула. Ну ось і все, її казка добігла кінця. 

— Придворного лікаря сюди, — наказала вона останньому вартовому перед дверима. — Потім йдіть, знайдіть місце, де можна сховатися, тут буде надто небезпечно.

За кілька хвилин у двері увійшов невисокий, сухий старий. Він вклонився імператриці та її синові та завмер, не насмілюючись підвести очі. 

— Пане бен Хайрі, дякую, що прийшли так швидко у таку ранню годину, — що б не відчувала зараз Арселія, голос її звучав м'яко й мелодійно. — Гадаю, немає сенсу пояснювати, ви вже й так зрозуміли, чому я покликала вас.

— Ясновельможно пані, — лікар зніяковів і разом знітився. — Ви впевнені, що в цьому є потреба? 

— На жаль, мій друже.

Старий важко зітхнув і витягнув із сумки дві пляшечки з темного скла. 

— Зупинка дихання, різкий біль у грудях, а потім ваше серце зупиниться назавжди. Весь процес триватиме менше хвилини, якщо випити хоча б два повних ковтки.

— Дякую, — схилила голову імператриця. — Ти завжди був добрий до мене, до нас обох, — вона ніжно погладила сина по волоссю. — Якою нагородою обдарувати тебе? 

Але лікар лише похитав головою:

— Для мене було честю служити вам, ясновельможно пані. Лише ви й леді Мейрам ставилися до мене, як до рівного. Я вже старий, моє власне здоров’я не таке й міцне, діти давно живуть окремим життям, хай будуть стихії милостиві до них. Не хочу ставати тягарем. Я піду слідом за вами.

— У цьому немає потреби, — Арселія змусила себе говорити твердо й спокійно. — Упевнена, дочки з радістю приймуть такого батька, життя твоє закінчиться в достатку і спокої, в оточенні онуків і правнуків через багато років. Йди в лазарет і залишайся там до кінця смути. Тих, хто вміє лікувати, не чіпатимуть, бо лікарі потрібні й панам, і рабам, і чужинцям, і своїм. Коли все завершиться, ти покинеш місто.

Лікар схилився майже до землі, а коли випростався, подивився просто в очі Арселії.

— Я вже прийняв рішення, найдостойніша з жінок. 

— Що ж, — губ імператриці торкнулася слабка усмішка. — Тоді вийдемо на повітря, мені душно в цих стінах.

Старий, жінка і дитина покинули гарем. Вони оминули покинутий пост охорони й спустилися в сад. Зараз же тут було тихо, безлюдно і затишно. Імператриця пройшла до невеликого круглого озера.

— Нам нікуди поспішати, — сказала вона, опускаючись на траву, — я відчую, коли прийде час. 

Лікар кивнув і влаштувався трохи віддалік. Його уважні очі постійно переміщалися з постаті жінки, що ніжно погойдувала сонне малятко, на недалекі внутрішні стіни палацу і ще ближчий вихід із галереї. Неспокійний шум наближався. Уже можна було розрізнити окремі зойки, дзвін зброї. У повітрі запахло димом, Арселія раптово здригнулася, підвелася й розвернулася всім тілом туди, де колись був храм. Бен Хайрі з подивом простежив за її поглядом, але громади купола не побачив. Лише за хвилину до них донісся гуркіт руйнування. Імператриця завмерла, невідривно вдивляючись у щось, приховане від сторонніх. Здавалося, час втратив для неї будь-яке значення. По небу неспішно повзло сонце, його відблиски розсипались по пухнастих хмарах рожевими й золотими фарбами. Погляд Арселії ковзнув по цій величній красі:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍