Стівен Кінг - Воно

Одра похитала головою.

Фредді взяв одну, запалив і, мружачись проти диму, поглянув на актрису.

— Це все не серйозно, правда?

— Серйозно, — відповіла вона, намагаючись тримати себе в руках.

— Що сталося?

Одра дуже прихильно ставилася до Фредді й довіряла йому від щирого серця, тому розповіла все, що знала. Фредді слухав похмуро й напружено. Оповідка не забрала багато часу — коли Одра закінчила, в студії ще хлопали двері, а на парковці заводилися двигуни.

Деякий час Фредді мовчав, позираючи у вікно, а потім обернувся до неї:

— Мабуть, у нього стався нервовий зрив.

Одра похитала головою:

— Ні, не схоже. Він сам на себе був не схожий, — вона ковтнула й додала: — Може, тобі треба було побачити його на власні очі.

Фредді криво посміхнувся:

— Ти маєш розуміти, що дорослі чоловіки рідко відчувають зобов’язання виконувати обіцянки, які вони давали, коли були малими. І ти читала книги Білла, тому знаєш, що він багато пише про дитинство, і гарно пише. Дуже точно й у подробицях. Тому ідея про те, що він забув усе, що з ним тоді відбувалося, виглядає абсурдною.

— У нього на руках з’явилися шрами, — сказала Одра, — а раніше їх не було. До цього ранку.

— Маячня! Ти їх просто не помічала до цього ранку.

Вона безпорадно знизала плечима:

— Я би помітила.

Але вона бачила, що Фредді не йме віри.

— То що ж робити? — спитав він, але Одра знову похитала головою. Фредді підпалив ще одну сигарету від попередньої.

— Питання з головою профспілки я залагоджу, — сказав він. — Може, не особисто, бо зараз він радше вб’є мене, ніж дасть нового каскадера. Пошлю до нього Тедді Роланда. Тедді — той іще педрило, але такий харизматичний, що ескімосам узимку лід продасть. І що далі? У нас залишаються чотири знімальні тижні, а твій чоловік десь у Массачусетсі…

— У Мейні…

Фредді лише махнув рукою.

— Яка різниця… Ти впораєшся без нього?

— Я…

Він нахилився вперед.

— Ти мені подобаєшся, Одро, справді подобаєшся. І Білл також, попри те, що він підклав мені таку свиню. Гадаю, ми й удвох управимось. Якщо треба буде підлатати сценарій, то я підлатаю. Бачить Бог, я на цій справі собаку з’їв свого часу… Якщо йому не сподобається результат, то він сам буде в цьому винний. Без Білла я впораюся, а от без тебе — ні. Я не можу допустити, аби ти подалась у Штати за своїм чоловіком, бо ти потрібна мені тут, цілком і повністю. Можеш це для мене зробити?

— Не знаю.

— Я теж не знаю. Але подумай ось про що. Деякий час ми зможемо тримати його зникнення в таємниці, але тільки якщо ти будеш поводитися як справжній професіонал і сумлінно виконуватимеш свою роботу. Але якщо ти поїдеш, я не стану мовчати. Я можу образитися, але за характером я не мстивий. Я не стану погрожувати, що, як ти поїдеш, подбаю про те, аби кіноіндустрія про тебе забула. Але ти маєш усвідомити, що своїм вчинком заробиш певну репутацію і твоя кар’єра може закінчитися без моєї допомоги. Це я кажу тобі як друг, сама розумієш. Тобі не до душі мої слова?

— Ні, все нормально, — байдуже відповіла вона.

По правді, їй вже було байдуже до всього. Вона могла думати лише про Білла. Фредді був хорошою людиною, проте він не розумів. Хороший чи ні, але судячи з їх останньої розмови, він міг думати лише про те, як це позначиться на картині. Він не бачив очей Білла… не чув, як він затинається.

— Гаразд, — сказав Фредді й підвівся, — пішли зі мною в «Хеаренд-Хаундз», нам обом не завадить випити.

Вона похитала головою:

— Випивка — це остання річ, яка мені зараз потрібна. Краще піду додому, мені треба подумати.

— Я викличу машину, — сказав він.

— Ні, поїду на поїзді.

Поклавши руку на телефонну слухавку, він пронизливо дивився на неї.

— Гадаю, ти-таки поїдеш за ним, — сказав Фредді. — Кажу тобі, дівчинко, це серйозна помилка. У Білла виникла ідея-фікс, але зрештою, він — цілком нормальна людина. Це в нього пройде, і тоді він повернеться. Якби Білл хотів узяти тебе з собою, то так би й зробив.

— Я ще нічого не вирішила, — відповіла вона, хоча знала, що встигла все вирішити іще до того, як вранці її забрала з дому машина.

— Будь обережна, люба, — сказав Фредді, — не роби того, про що потім пошкодуєш.

Одра відчувала, що він задіє весь свій природній магнетизм, аби пробитися до неї, змусити її здатися, пообіцяти виконати роботу й пасивно чекати, поки Білл повернеться… або зникне в прірві минулого, з якої вийшов.

Вона підійшла до Фредді та ніжно поцілувала його в щоку.

— Побачимося, Фредді.

Вона поїхала додому й подзвонила в «Брітіш Еарвейз». Вона сказала оператору, що їй потрібно дістатися, якщо це взагалі можливо, до маленького міста Деррі в штаті Мейн. Поки жінка шукала інформацію в своєму комп’ютері, виникла пауза… аж потім, наче Одрі посилали знак із неба, вона сповістила, що рейс № 23 компанії «Брітіш Еарвейз» робить посадку в Бенгорі, що знаходиться менш, ніж за п’ятдесят миль від Деррі.

— Ви хочете забронювати квиток, мем?

Одра заплющила очі й побачила грубувате, проте щире й добре обличчя Фредді, почула його слова: «Будь обережна, люба. Не роби того, про що потім пошкодуєш».

Фредді не хотів, аби вона їхала. Білл не хотів, аби вона їхала. То чого ж її серце кричало, що вона мусить їхати? «Господи Ісусе, як же я заплуталася…», — подумала вона.

— Мем, ви ще на дроті?

— Бронюйте, — мовила Одра й завагалася. «Будь обережна, люба…» Може, їй варто виспатися, прокласти межу між здоровим глуздом і божевіллям? Вона стала ритися в сумочці, шукаючи свою кредитку «Амерікан Експрес». — Перший клас на завтра, якщо можна, але мені все підійде.

«А якщо я передумаю, то завжди можу скасувати броню. Скоріш за все, так і зроблю. Прокинуся зі свіжою головою, і мені все стане ясно».

Проте на ранок нічого не прояснилося, і серце так само голосно кричало Одрі, що треба їхати. Сон скидався на чудернацький гобелен, сплетений з кошмарів. Тож вона подзвонила Фредді, але не тому, що їй цього хотілося, а тому, що почувалася винною. Розмова тривала недовго — Одра почала щось лопотіти про те, як вона потрібна Біллу, а потім на іншому кінці