Лана Вернік - Межі пристойності, Лана Вернік

— Але він не хоче говорити!

— Значить, зроби так, щоб захотів.

— Я зрозуміла… Ви там собі балдієте, і проблеми інших вас не хвилюють! Не можна бути такими егоїстами! Ти єдиний, хто може вплинути на Артема, але ти не хочеш допомагати! Кайфуйте далі! — Вона закінчила виклик.

О, так, прямо зараз їхній датчик рівня кайфу зашкалює… тільки не в той бік.

— Гарні поради роздаєш, Артуре, — сказала Лілія, стоячи в дверях. — Сідаєте і говорите…

— Ба… — Артур повернувся до неї.

— Приведи мені Злату сюди, негайно, доки вона там на крижинку не перетворилася.

— Там не такий сильний мороз.

— Звідки ти знаєш? Ти виходив?

— Ні.

— Як на мене, вона легко одягнена, дивися, щоб ця ваша сварка не закінчилася лікарнею.

— Яка лікарня, ба? Дублянка на вид легка, але дуже тепла.

— Ця? — Лілія зняла з вішалки дублянку Злати і показала Артуру.

Він завмер. В чому ж вона пішла? У Злати була ще тонка шкіряна куртка і короткий плащ. Він підійшов до ба, розгублено дивлячись на дублянку в її руках. Опустивши погляд вниз побачив уггі, за ними — чоботи. Нема кросівок…

— Бляха!..

Він швидко взувся і, накинувши свою дублянку, вибіг з квартири. З кімнати визирнула Леся.

— Побіг?

— Так..

— От і добре. Треба було з цього починати, а не ходити кругами. А тепер готуй спирт, щоб натерти її, діставай наливку. Думаю, коньяк мала пити не стане. Заварюй травки. Бронхіт їй забезпечений, хоч би не запалення легень…

— Дістань ковдру оту колючу з вовни.

— Зараз… Але краще хай сам гріє.

Артур вибіг з будинку і направився в той бік двору, що переходив в алею, котра вела вниз, в сам парк. Злату його погляд вихопив одразу, серед нечисленних відвідувачів парку, переважно це були мамочки з дитячими візочками, що вивозили своїх чад на прогулянку цього недільного ранку. Її маленька фігура в чорній шкіряній куртці з помаранчевим каптуром від худі на голові повільно брела по цій же алеї вниз, обхопивши себе руками. Було помітно, що Злата змерзла, але до квартири не поверталася. Навпаки, йшла від неї.

— Злато… — Артур наздогнав її і торкнувся до плеча. Вона здригнулася, зупинилася, повільно повернулась і поглянула на нього згаслим поглядом. Прийшов. Боялася, що не прийде, що не схоче її більше бачити, але він прийшов.

— Пробач, я не хотіла… — промовила вона тихо і опустила голову.

— Це я маю вибачатися, Сонечку. Не ти… Вибач… Сподіваюся, що ти колись зможеш мене пробачити… — він її взяв за руку — холодна, як лід.

— Артуре… Я думаю, без мене тобі буде краще… — почала Злата заготовану промову.

— Помиляєшся. Я вже був без тебе і це було зовсім не краще. Ходімо додому і там поговоримо, — він взяв її за плечі і спробував направити в бік будинку, але вона не рушила з місця.

— У нас нема дому... — її голос затремтів.

О, так. Це його фраза. Схоже, за цей час Злата встигла багато чого обдумати, придумати і вирішити. І якщо вчора їхні стосунки дали маленьку тріщину, то поки він спав, в її голові ситуація вже наблизилася до межі утворення прірви, глибиною з Маріанську западину — невідомо до чого вона дійшла у своїх роздумах…Фантазія у Злати працює занадто добре. Ну як він міг кинути їй в обличчя те безглузде звинувачення? Де був його розум?

— Буде. І такий, який ти схочеш.

— Ні… Не можна. Я приношу тобі самі неприємності, і хтозна що може ще трапитися, тому нам краще…

— Я скажу тобі, що трапиться. Якщо я зараз не приведу тебе в квартиру до ба, то вона мене вб’є. Ходімо, Сонечку, там про все і поговоримо.

— Ти тут, бо вона тебе відправила? — Злата вся стислася, очікуючи його відповіді, і дивилася на свою руку в його теплих долонях. Рука починала потроху нагріватися і вона відчула, наскільки ж вона змерзла... Їй дуже хотілося піти з ним, дуже хотілося пригорнутися, але викохане за цю ніч почуття своєї непотрібності і небезпечності для нього їхніх стосунків стримувало цей порив.

— Я прийшов по свою дружину… — Артур обійняв Злату. Дивлячись йому в очі, вона відчувала, що вся її приготована рішуча промова і логічні умовиводи втрачають свій сенс і значення. — Вчора я тебе дуже образив. Пробач мені... Можливо, я б дав тобі ще трохи погуляти, але ти чомусь пішла в парк, не одягнувши теплих речей, і я дуже хвилююся за твоє здоров’я. Тому я тебе знайшов, і я тебе забираю звідси, — з цими словами він підхопив її на руки і поніс до будинку.

— Артуре, що ти робиш? Тобі не можна, постав мене, лікар казав… — Злата вчепилася в його плечі, насправді радіючи тому, що він забирає її з цього парку, який вона сьогодні вже обходила вздовж і впоперек.

— Мені не можна втратити тебе — все інше я переживу, — відповів Артур і Злата затихла. Його слова не знищили всі сумніви і страхи, але його присутність діяла на неї безвідмовно — вона не могла йому опиратися.

Сили свої Артур переоцінив, бо хоч би якою короткою не була ця відстань, і якою б тендітною Злата не була — він ще не відновився. Ледь доніс.