Генрік Сенкевич - Вогнем і мечем

Тепер він ішов трохи сміливіше, користуючись кожним поривом вітру, що наповнював береги шумом. Час від часу оглядався назад. Сторожові багаття почали віддалятись, їхні вогні пропадали з очей, коливалися, тьмяніли. Зарості ситівника й очерету робилися все чорнішими й густішими, тому що все болотистішим ставав біля берегів ґрунт. Варта не могла підходити близько до річки; затихав і гомін, що долинав із таборів. У лицаря вселилась якась надлюдська сила. Він продирався крізь очерет і водорості, провалювався у твань, захлинався, плив і знову ставав на ноги. На берег поки не наважувався вийти, але почував себе майже врятованим. Скільки він так ішов, брів, плив, сказати важко, коли ж знову обернувся, сторожові вогні здалися йому далекими світлячками. Ще кілька сот кроків, і вони зовсім сховалися. Зійшов місяць. Навкруги було тихо. Раптом почувся шум – багато виразніший і голосніший за шелест очерету. Скшетуський ледве не скрикнув од радості: до річки обабіч підступали дерева.

Тоді він звернув до берега і висунувся із заростей. Прямо за очеретом і ситівником починався сосновий бір. Смолистий запах ударив у ніздрі. Подекуди в чорній хащі, мовби срібна, світилася папороть.

Лицар удруге впав на коліна і поцілував землю, шепочучи молитву.

Він був урятований.

Розділ XXIX

У топорівській садибі, у вітальнім покої, пізнього вечора сиділи, замкнувшись для таємної бесіди, троє вельмож. Кілька свічок яскравим полум’ям висвітлювали стіл, завалений мапами, що відображували округу; біля мап лежав високий капелюх із чорним пером, підзорна труба, шпага з перламутровим руків’ям, на яку кинуто було мережану хустку, і пара рукавичок лосиної шкіри. За столом у високому кріслі з підлокітниками сидів чоловік років сорока, невисокий і сухорлявий, але міцної, видно, статури. Лице він мав смагляве, жовтуватого відтінку, стомлене, очі чорні й таку саму чорну шведську перуку з довгими буклями, що спадали на плечі та спину. Рідкі чорні вуса, підкручені на кінцях, прикрашали верхню його губу; нижня разом із підборіддям сильно випиналася вперед, надаючи всьому виглядові характерного виразу левиної відваги, гордості й упертості. Обличчя це, аж ніяк не гарне, було вельми і вельми незвичайним. Хтивість, що вказувала на схильність до плотських утіх, дивним чином поєднувалася в ньому з якоюсь сонною, мертвотною навіть нерухомістю та байдужістю. Очі здавалися згаслими, та легко вгадувалося, що у хвилини щиросердого піднесення, у гніві або веселості, вони здатні метати блискавки, які не всякий погляд міг би витримати. І в той же час у них читалася доброта і м’якість.

Чорне вбрання, що складалося з атласного каптана з мереживними брижами, з-під яких визирав золотий ланцюг, підкреслювало своєрідність цієї примітної особи. Незважаючи на зажуреність і заклопотаність, що сковували риси обличчя і рух, весь його вигляд позначений був величністю. І не диво: то був сам король, Ян Казимир Ваза, котрий близько року тому зайняв престол після брата свого Владислава.

Трохи за ним, у півтіні, сидів Ієронім Радзєйовський, староста ломжинський, низькорослий рум’яний товстун із масною та нахабною фізіономією придворного підлесника, а навпроти, біля столу, третій вельможа, обіпершись на лікоть, вивчав мапу округи, час від часу підводячи погляд на государя.

Вигляд його не настільки був величний, але з ознаками достоїнства навряд чи не більш високого, ніж монарше. Пооране турботами та роздумами холодне й мудре лице державного мужа позначено було суворістю, що анітрохи не псувала його чудової краси. Очі він мав блакитні, проникливі, шкіру, незважаючи на вік, ніжну; чудове польське вбрання, підстрижена на шведський манір борода і високо збите над чолом волосся додавали сенаторської значущості його правильним рисам, немовби витесаним із каменю.

То був Єжи Оссолінський, коронний канцлер і князь Римської імперії, оратор і дипломат, од якого в захваті були європейські двори, знаменитий супротивник Яреми Вишневецького.

Надзвичайні здібності з юного віку привернули до нього увагу попередніх правителів і рано висунули на найвищі посади; даною йому владою він вів державний корабель, що нині близький був до остаточної катастрофи.

Одначе канцлер немов створений був для того, щоб такого корабля бути керманичем. Невтомний працелюб, розумний і прозірливий, що вміє дивитися далеко вперед, він спокійною й упевненою рукою провів би в безпечну гавань всяку іншу державу, крім Речі Посполитої, всякій іншій забезпечив би внутрішню міцність і могутність на довгі роки… якби був самовладним міністром такого, наприклад, монарха, як французький король або іспанський.

Вихований поза межами країни, заворожений чужими зразками, незважаючи на весь свій природний розум і кмітливість, незважаючи на багаторічний практичний досвід, він не зміг звикнути до безсилля уряду в Речі Посполитій і за все життя так і не навчився рахуватися з цією обставиною, хоча то була скеля, об яку розбилися всі його плани, наміри, зусилля; утім – із цієї ж причини – він зараз уже бачив попереду крах і руйнування, а потім і вмирав із розпачем у серці.

Це був геніальний теоретик, який не зумів стати геніальним практиком, – через те й потрапив він у зачароване безвихідне коло. Захоплений якою-небудь думкою, що обіцяла в майбутньому дати плоди, він прагнув до її втілення із завзятістю фанатика, не помічаючи, що рятівна в теорії ідея на практиці – за існуючого стану справ – може мати фатальні наслідки.

Бажаючи зміцнити уряд і державу, він розбудив страшну козацьку стихію, не передбачивши, що дика її сила не тільки проти шляхти, найбагатших магнатів, злочинних замірів і шляхетського самовдоволення повернеться, але і проти доконечних потреб самої держави.

Піднявся зі степів Хмельницький і виріс у велетня. Річ Посполита зазнавала поразки за поразкою. Жовті Води, Корсунь, Пилявці. Передусім Хмельницький з’єднався з ворожою кримською раттю. Удар обрушувався за ударом – нічого іншого, крім як воювати, не залишалося. Насамперед належало приборкати страшну козацьку стихію, щоб використовувати її надалі, а канцлер, захоплений своїми задумами, все ще вів переговори та зволікав. І все ще вірив – навіть Хмельницькому!

Дійсність ущент розбила його теорію: з кожним днем зрозуміліше ставало, що результати зусиль канцлера прямо протилежні очікуваним, – і найкрасномовніший тому доказ виявила облога Збаража.

Канцлер зігнувся під важким тягарем турбот, гірких розчарувань і загальної ненависті.

І тому чинив так, як чинять у дні невдач і катастроф люди, чия віра в себе не вгасає навіть напередодні цілковитого краху: шукав винних.

Винною була вся Річ Посполита і всі її стани, її минуле і її державний устрій; одначе відомо, що той, хто з побоювання, як би уламок скелі, що лежить на схилі, не звалився в прірву, не розрахувавши сил, захоче вкотити його на вершину, лише