Томас Пінчон - Веселка тяжіння, Томас Пінчон

Ґвенгідві, що таки уник діалектичного прокляття Книги Пойнтсмена, акомпанує на чомусь подібному до валлійської крóти з трояндового дерева:

На твоїм плечі Вони так довго спали,

Ель слізьми Вони порозчиняли,

Ще й пісень сумних Вони тобі співають.

Ти ж гадав: забувши дýші, співчуття Вони зворушать,

Мудрості від Них вже не чекають.

Бо Вони тобі, небого,

Не розкажуть що до чого,

Ти наївся забагато того вже лайна…

Вони платять, щоб любив ти,

Але час вже, й зрозумів ти:

Це не спротив, це війна[604].

— Це війна, — наспівує Роджер, в’їжджаючи до Куксгафена, і мимохіть питає у себе, як Джесіка підстриглася для Джеремі і як цей нестерпний педант виглядатиме із камерою згоряння на голові, — це війна…

Засвіти собі лампаду, перш ніж визирнуть з вікна,

Обіймав Їх ти і цілував давно,

Але ми систему Їхню валим все одно, —

Це не спротив, це війна…

□□□□□□□

Соснові гілки потріскують сумовито та водянисто і, схоже, зовсім не дають тепла. По всьому периметру Роти С розкидано зброю та набої, половина — у ящиках, а половина — просто навалена купами. Уже кілька днів Армія США прочісує Тюринґію, вривається посеред ночі у будинки, на вищих рівнях мізки переймаються своєрідною лікантропофобією, себто страхом перед перевертнями. Наближається зима, небавом у Німеччині забракне харчів і вугілля. Врожай картоплі, приміром, під кінець Війни пішов на виробництво спирту для ракет, а стрілецької зброї, навпаки, не бракує, та й набоїв удосталь. Якщо не можеш прогодуватися, бери до рук зброю, тож зброя і харчі в урядових мізках тісно пов’язані від моменту своєї появи.

Час від часу на гірських схилах від дотику «зіппо» спалахують вирубки — яскраво, мов неопалима купина у липні. Рядовий 1-го класу Едді Пенсьєро, присланий у 89-ту дивізію на ротацію, великий шанувальник амфетаміну, сидить, скрутившись у три погибелі, мало не в самому багатті, тремтить і роздивляється нашивку дивізії на рукаві — наче жмут ракетних оголовків стирчить з розтягнутої дупи, — чорно-брудно-оливкову, зараз вона виглядає ще дивніше, і про це Едді поміркує вже за хвилю.

Тремтіти — улюблена розвага Едді. Це не тремтіння звичайної людини, коли по твоїй шкірі могильний мороз пройшов і минув, його тремтіння не припиняється. Спочатку звикнути складно, проте Едді — великий знавець усіх видів тремтіння. Він навіть здатний якимось дивним чином їх читати, як Зойре Буммер читає косяки, а Міклош Танатц — рубці від батога. Але цей дар не обмежується самими лиш дрижаками Едді, ні, він знається і на дрижаках інших людей! Так, входять один за одним, входять усі разом, гуртом (останнім часом він укладав у голові щось подібне до класифікатора, навчався їх сортувати). Найнудніше тремтіння — це дрижаки з ідеально сталою частотою, без жодних відхилень. Наступними за цікавістю є частотно-модельовані тремтіння — то частіше, то рідше, залежно від інформації, що надходить з іншого кінця, хай би де той кінець був. Відтак нерегулярне дрижання у вигляді хвилі, коли змінюється частота й амплітуда. Їх треба розкладати у гармонічний ряд Фур’є, а це вже складніше. Часто беруться до уваги різноманітні кодування, певні субгармонійні частоти та силові рівні — треба мати лій у голові, щоб розібратися.

— Агов, Пенсьєро. — Це його сержант, Говард Лернер на прізвисько Лінтюх. — Ану витягуй свою сраку з вогню, швидко.

— Йой, сержанте, — цокотить зубами Едді, — та все норм, я так гріюся.

— Без-від-мо-вок, Пенсьєро! Там якийсь полкан хоче постригтися, і вже зараз, тому ходу!

— Оххх, хлопці-хлопці, — бурчить Енсьєро, повзе до спального мішка, порпається у торбі, шукає гребінець і ножиці — він ротний перукар. Його стрижки забирають години, а часом і дні, й легко вирізняються по всій Зоні — волосинка до волосинки, одразу вгадується відданість своїй справі шанувальника амфетаміну.

Полковник уже чекає, сидить під електричною лампочкою. Лампочка живиться електроенергією від іншого рядового, той сидить у тіні і крутить здвоєну ручну корбу генератора. Це друг Едді, рядовий Педді «Електро» МакҐоніґл, ірландець із Нью-Джерсі, один із мільйонної доброчесної та меткої бідноти, яку ви знаєте з фільмів — мабуть, бачили, як вони танцюють, співають, розвішують на мотузці білизну, впиваються на поминках, переживають, що діти підуть не тією стежкою, я вже й не знаю, Оотче, хлопчина він у мене добрий, але зв’язався з тією босотою, та інші жалюгідні голлівудські брехні аж до і включно з цьогорічним хітом «Росте у Брукліні дерево». Орудуючи своєю кривулякою, Педді має щось подібне до дару Едді, проте в іншій формі — передає, а не сприймає. Лампочка світиться наче й рівно, але насправді це послідовність електричних піків і спадів, і чергуються вони залежно від швидкості обертання ручок. Тільки завдяки тому, що нитка розжарювання всередині лампочки пригасає досить повільно і щоразу приходить наступний пік, ми тішимося оманливою видимістю постійного світла — насправді ж це чергування невловимої гри світла і темряви. Так, звичайно, невловимих. Суті послання Педді ніколи не усвідомлює. Його надсилають м’язи та скелет, сукупність рухів тіла, що навчилося бути джерелом електричного струму.

Саме цієї миті Едді Пенсьєро тремтить і не звертає уваги на електричну лампочку. Його власне послання доволі цікаве — десь зовсім поруч хтось серед ночі грає блюз на губній гармошці.

— Шо таке? — хоче знати Едді, стоячи під білим світлом за мовчазним полковником у парадній формі. — Егей, МакҐоніґле, ти чуєш?

— Ага, — посміюється Педді з-за генератора, — чую твій вихлоп — полетів, крильми лопоче зі сраки. Такево я чую! Ги-ги!

— Сам не бзди! — відповідає Пенсьєро. — Не чуєш ти ніякого вихлопу, ірландська ти клишонога мавпо.

— Ей, Пенсьєро, а знаєш, шо на новому гідролокаторі від еталіянської субмартни чути?

— Е… а що?

— Пііпмммакароннни-пііпмакароннни! Отаке чути! Ги-ги-ги!

— Йди до сраки, — каже Едді і заходиться причісувати сріблясто-чорне полковникове волосся.

Допіру гребінець торкається голови, як полковник починає говорити:

— За звичайних умов на побудинкове прочісування ми витрачаємо не більше 24 годин. Від заходу сонця до заходу сонця, від будинку до будинку. На початку і в кінці чорнота і золото, ну, десь так, ну, силуети, роздовбані небеса чисті, як у циклорамі. А тут такий захід сонця, що вже навіть не знаю. Думаю собі, може десь вибухнуло? Справді — десь на сході? Ще один Кракатау? Інакше називається, але так само екзотично… кольори геть інші. Вулканічний попіл, а чи якась інша дрібнодисперсна речовина, зависла в атмосфері, якось дивно заломлює кольори. Ти про це знав, синку? Не одразу й повіриш, правда? Якщо можна, внизу трохи довше, а зверху