Томас Пінчон - Веселка тяжіння, Томас Пінчон

я все одно зайду, гнатиму вас із кімнати до кімнати, доки не зажену в куток. Вам дістанеться остання кімната, Пойнтсмене, і жити у ній вам доведеться решту вашого паскудного продажного життя.

Пойнтсмен не хоче на нього дивитися, уникає прямого погляду — саме цього Роджер і домагався. Охорона прибуває вже на спаді, хоча затятим шанувальникам погонь, які оглядають Тадж-Махал, Уффіці, Статую Свободи, тримаючи в голові лишень гонитву, лови — о гля там Дуґлас Фербенкс гасає під місяцем на мінареті — продовження може бути і цікавим:

Роджер пірнає під стіл застебнути штани, а поліцейські понад столами завзято скачуть одне на одного, стикаються лобами і лаються, проте Роджер утікає на рівні кінської шкіри, цвяшків у підборах, смугастих манжетів на штанах, маминих шкарпеток у ромбик, що належать змовникам нагорі — ризиковані перегони, будь-яка нога копне без телеграфного попередження і зітре на порох, — доки не прибуває назад до лисого сталевого магната, хапає його за краватку чи то за пуцьку — що в руку лягло — і стягує чоловіка під стіл.

— Так. Тепер ушиваємося звідси, і ти — мій заручник, ясно? — Являється з-під столу, тягне синьо-багряного управлінця за краватку (чи за пуцьку), тягне, немов дитя санчата, придушеного й апоплексичного, у двері повз модально-незвичну веселку сторожових дівчат, які тепер принаймні виглядають наляканими, а на вулиці виють сирени: БОЖЕВІЛЬНИЙ ЗІРВАВ НАФТОВІ ПЕРЕМОВИНИ Вигнаний Після Того, Як На—в На Учасників, а він уже виринув з ліфта, мчить заднім коридором до системи центрального опалення шусть! через голови двох замурзаних кочегарів, які передають один одному самокрутку з якоюсь західноафриканською наркотою, запихає бранця у вичищену навесні (дуже шкода) велетенську піч і вшивається через чорний хід та алею платанів у скверик, через паркан, чух-чух, Роджер бігає швидко, але й лондонська поліція бігати вміє.

У «Візитації» не лишилося нічого, все можна кинути. Одяг на плечах і мотоцикл із гаража, у кишені дзенькає дріб’язок, достобіса лютий, а чого ще бракує 30-річному блаженному, щоб не пропасти в місті? «Та я, хвостом вас по голові, просто Дік Віттінґтон[603]! — міркує він, пролітаючи по Кінґз-Роуд, — от я і в Лондоні! я ваш лорд-мер…»

Пірат удома і, вочевидь, чекає на Роджера. На довгому обідньому столі розібраною лежить вірна «мендоса», сяє мастилом і воронінням, руки зайняті тампонами, клоччям, шомполами, пляшечками, але очі дивляться на Роджера.

— Ні, — уриває потік звинувачень на адресу Пойнтсмена, щойно лунає ім’я Мілтона Ґлоумінґа, — це дрібниця, але зупинися. Пойнтсмен його не підсилав, його підіслали ми.

— Ми.

— Ти ще зелений параноїк, Роджере. — Пірат уперше назвав його на хресне ймення, і Роджер настільки зворушений, що замовкає. — Безперечно, пристойна «Вони-система» потрібна, але то лише пів справи. На кожних «Їх» мають знайтися «Ми», і в цьому випадку ми знайшлися. Творча параноя означає розроблення незгіршої «Ми-системи».

— Стривай-стривай, по-перше, будь гостинним — де віскі «Гейґ і Гейґ»? По-друге, що таке «Вони-система»? — я ж тобі теоремою Чебишева голову не морочу…

— Я маю на увазі те, що Вони з Їхніми психіатрами називають «системами маячні». Зайве казати, що «маячня» завше офіційно визначена, нам зайве турбуватися про реальне та нереальне — Вони завше виступають з позицій доцільності. Потрібна система, те, як у ній упорядковано дані. Одні послідовні, інші розрізнені. Твоє припущення, що Ґлоумінґа підіслав Пойнтсмен — поворот не в тому напрямку. Якби не протилежний комплект маячні — про нас самих, який я називаю «Ми-системою», — думка про Ґлоумінґа могла бути і слушною…

— Маячня про нас самих?

— Несправжніх.

— Але офіційно визначених.

— Так, з позицій доцільності.

— Тоді ти граєш у Їхню гру.

— Не переймайся, із цим можна жити, от побачиш. Оскільки ми ще не виграли, то й великого клопоту не маємо.

Роджер спантеличений. Цієї хвилини заходить сам Мілтон Ґлоумінґ з якимось чорним чоловіком, у якому Роджер впізнає одного з двох травокурів у котельні під конторою Клайва Моссмуна. Чорний зветься Яном Отіюмбо, і він — зв’язковий Шварцкомандо. З’являється якийсь підручний бандит Блоджетта Воксвінґа зі своєю дівкою — а та не стільки ходить, скільки танцює, досить плавно й повільно, танець, у якому Осбі Філ, визирнувши з кухні без сорочки (з набитим Поркі на череві? І давно це у нього?), цілком слушно зауважує вплив героїну.

Досить дивно — якщо це «Ми-система», то чому їй бракує бодай розсудливості у взаємодії, як у «Вони-системи»?

— У тому й річ, — кричить Осбі, виконує танець живота, від чого обличчя Поркі розпливається у широкій моторошній посмішці. — Вони раціональні. А ми чхати хотіли на Їхні раціональні комбінації. Адже так… Мехіко?

— Ура! — волають інші. Добре сказано, Осбі.

Біля вікна сидить сер Стівен Додсон-Трак, чистить «стен». За стінами Лондон у літній знемозі вже відчуває хребтом перші протяги Обмеження. У голові сера Стівена — жодної думки, він натхненно чистить зброю. Він уже не згадує про свою дружину, Нору, хоча вона там, у котрійсь кімнаті, оточена, як завше, планетарними медіумами і налаштована на якусь дивну долю. Останнім часом вона справді якимось месіанським чином усвідомила, що її справжня особистість є, буквально, Силою Тяжіння. Я — Гравітація, я Те, з чим бореться Ракета, чому підкоряються і перетворюються на суть Історії доісторичні пустища… Почвари з її оточення: пророки, телепортатори, зоряні мандрівники і трагічні людці — усі знають про її прибуття, але ніхто не розуміє, куди їй слід повернути. Нині вона мусить проявити себе — віднайти глибинні форми зречення, глибші за відступництво Шабтая Цві перед Високою Портою. За таких обставин не уникнути розіграшів — бідолашну Нору залучають до сеансів, якими не надуриш навіть двоюрідну бабцю, її навідують особи на кшталт Рональда Черрікока у шатах Ісуса Христа, він пердить у плямку світла від потаємного ультрафіолетового прожектора і сяє у ньому в доволі сумнівному стилі, буркоче незв’язні уривки з Євангелія, і зі своїх розіпнутих висот намагається полапати Норині сідниці… глибоко вражена, вона тікає у коридори, повні невидимих настирливих рук: полтергейсти заб’ють туалет, вишукане лайно попливе у воді біля її незвичних до того чеснот, із вереском аааааааа!, по ногах тече, пояс десь на колінах, увірветься до власної вітальні, але й там нема рятунку, ні, хтось зобразить для неї слониць-лесбіянок у позі 69, слизькі хоботи, мов симетричні поршні, рухаються туди-сюди у соковитих слонячих вульвах, а коли Нора втече і від цієї моторошної прояви, з’ясується, що якийсь грайливий привид зачинив за нею двері, а інший от-от жбурне в обличчя холодний йоркширський пудинг…

У Піратовому будиночку всі затягують подорожню пісню Спротиву, а Томас