Павло Архипович Загребельний - Диво

дертися на таку височінь, щоб устрявати в сперечання з цим непокірливим чоловіком. Та й нащо? Художники – люди, владці – теж люди, але в кожного своє життя, своя мета і своє призначення. Може, слід позоставити кожному робити своє і не втручатися? Але ж тримається держава на князеві, а тому повинні підкорятися йому всі людове в державі. Хто не кориться – ворог або підозрілий чоловік. Тоді хто ж Сивоок? Один раз нагнув князя в свій бік, тепер знов, так, видно, націляється чинити й далі. Може, правду мовив Ситник?

Ярослав одкашлявся.

– Дихати в тебе тут нічим, – сказав Сивоокові.

– А я не дихаю, – відмовив той.

Непокірливий. Зухвальний.

– Пришлю до тебе бояр своїх, ліпших людей.

– Нащо вони мені? Прислав би, князю, втрачені літа, людей дорогих, навіки втрачених, але не можеш.

– Усе в волі божій. – Князь відступився од Сивоока, ладнався до спуску, лаяв себе в думці за необачливість і безглузде бадьоріння. В старощах дертися в таку височінь! Закортіло побути коло самого бога, діткнутися рукою божої десниці! Безглузда звичка самому все перевіряти й оглядати. Однаково земля така велика, що не стачить життя на те, щоб усе побачити, мабуть, треба вірити й чужим очам. Але яким, чиїм?

– Зоставайся з богом, – сказав Сивооку.

Той мовчав. Не повернувся до князя. Наставляв і далі на нього свою розкучману, прикам’янілу до плечей в неприродному задерті голову, нестомно клав смальту й камені, аж тепер запримітив Ярослав, що не розкидає художник різнобарвні кубики як попало, що є твердий і гармонійний лад у розбігові смальти по ввігнутій поверхні, смальта йшла мовби колами, півдужжями, в ній було щось від кшталту небесних сфер, був невпинний рух, було кружляння, од якого йшла обертом голова, князь заточився, важко обіперся об плече отрока, сказав глухо:

– Зводь мене звідси.

Потім стали приходити бояри, городські старці, мужі ліпші й нарочиті, статечно впливали в церкву, плуталися поміж риштованнями, перечіпалися об дошки й обаполи, задирали голови, вдивляючись в роботу мовчазних антропосів Агапітових, які, попритулявшись повсюди, писали фрески; Міщило спускався щоразу вниз і давав пояснення, замовчуючи про свою мусію, яка посувалася надто повільно, найбільше показував угору, де трудився невидимий Сивоок, де зблискувало синім і золотим у прозирах поміж риштованням, щось пошепки говорив чи то гнівне, чи то пробачливе, а поважні гості стояли, дерли голови, зітхали.

Що то буде перед ними? Незвичне, дивне і чи й потрібне? Бо як живуть люди, чим? Той воює. Той викорчовує ліс. Той упольовує звіра, а той сіє хліб а чи варить сіль. Кожен щось робить і вважає, що то єдино необхідна робота, і так воно насправді є. А тут якийсь чоловік роки витратив на те, щоб наготувати собі різнобарвних скелець і камінчиків, а тепер викладає їх на стіні. Нащо? Кому від того користь? Князеві? Але сам князь мовить: ідіть дивіться. Церкві, богові? Але що каже їм цей чоловік, який має на собі хламиду слуги божого?

І так дивилися, слухали Міщила, хитали головами, зітхали:

– Нащо воно все? Гріхи наші тяжкії… Охо-хо!..

Сивоокові згори видно було їхні голови, а під головами – клешнясті руки і розставлені ноги, позбавлені тулубів, у химерно зрізаному вимірі, бояри нагадували щось павуче, кортіло плюнути туди вниз, ненароком зрушити важкий цебрик з заправою або скинути на павучі голови дерев’яне корито, але й того видавалося жаль, і майстер лиш зиркав зневажливо на розпластаних унизу і робив своє діло далі.

Нащо воно їм? А чи для них він творить? Для отих дрібних душею, пиховитих, мстивих, темних, як вода-нетеч, у своїх думаннях. Знав кожного з них. Один хизувався силою. Хвалився, що в один замах може відпанахати мечем голову лютому вепрові, а насправді міг хіба що відрубати свійському підсвинкові, та й то припнутому до пакола. Другий показував усім своє здоров’я. Двір мав коло Бабиного торжка і щодня, за будь-якої пори року, висовувався вранці крізь віконечко голий до пояса, ждав, щоб його забачили торжники, гоготів: «Ого-го-го!» Третій все багатство вкладав у одіж, виписував собі з Візантії дорогі тканини, ходив у шитих золотом і шовками кафтанах, на правій полі мав гаптоване знамено князівське, на лівій – персону самого Ярослава, люди завжди збігалися, щоб подивитися, а він ішов або їхав поміж них – босих, обдертих, з голодним блиском ненависті в очах – що йому до бідних і упосліджених? Ще один втулив свій двір навпроти князівського палацу, щодня з досвітку чатував коло воріт – аж ну з’явиться князь, і йому першому вдасться сказати: «Здоров будь, князю!» – і потім похвалятися можна цілий день, а наступну ніч знов спати уривками, сполоханим, краденим сном, щоб удосвіта мерщій схопитися і стати коло воріт на чатах, бо й що ж може бути ліпше, аніж першим поклонитися можновладцю! Ще стояло, може, там кілька таких, що відзначилися в битвах, випало їм укоротити віку багатьом людям, званим ворогами, колись у тому, певно, була користь князеві й державі, але проминуло вже те давно, тепер вони не розмахували мечами, не здатні до того через старощі, зате повсюди всовували свого носа і на все мали своє осібне рішення: «А я кажу так, а не отак!» Невігласи завжди такі - починають з повчань, кінчають розправою.

Гули їхні голоси внизу, купчилися нездарно голови, підпирані клешнястими руками-ногами, але не діставало й не дотикалося те Сивоока, не зважав він ні на що. Хай собі!

Жив у соборі, на самій верхотурі, зі своїми помічниками. Спали на помостах, ділили між собою хліб та квас, деякі обносилися одіжжю і взувачкою, так що і на свята не мали в чому показатися, та й які їм свята більші за їхнє велике творення, що росло день у день, виповнюючи казковими барвами велетенський дзвін головної бані храму!

Вночі собор завмирав. Антропоси, помолившись, як темніло, йшли до монастиря, робочий люд розлазився десь по шпарках і закутках великого Києва, лишалися тільки ці нагорі, незнані й невидимі, нічна сторожа, пильнуючи за велінням князя і митрополита будовану святиню, забрідала до церкви, тоді Сивоок бубонів щось по-грецьки або ж заспівував