Джеймс Олівер Кервуд - Бродяги Пiвночi

від Пристані до Форт-Сімпсона, і подумки він змальовував собі ситуацію, що могла скластися, і свій переможний вихід із неї. Він розумів, що хлопці в казармах не увійдуть до будинку Кедсті принаймні до опівдня. Мабуть, швидко по тому на розшуки вирушить поліційний катер. До середини дня їхнє судно буде вже за п’ятдесят миль від місця відправки.

Перш ніж знову впаде темрява, вони вже проминуть Бистрину Смерті, де Фоллетт і Лядусер влаштовували свої божевільні змагання в ім’я кохання до однієї дівчини. І не набагато миль нижче Бистрини лежали плавні, у яких можна було сховати баркас. Звідти вони вирушать суходолом, в північно-східному напрямку. Протримаються до наступного заходу сонця — і вони в безпеці, так він розраховував. Але якщо дійде до бійки, він битиметься.

Коли він закінчив вичерпувати воду, дощ уже майже вщух, перейшовши на мжичку. Аромат кедра й живиці став ще чіткішим, і він явно чув гучний шепіт річкових хвиль. Кент знову постукав у двері каюти, і Маретта відгукнулася.

Коли він увійшов, вогонь у грубці вже догорів, зоставивши по собі грудомаху розжареного вугілля. І знову він опустився на коліна і зняв промоклий плащ.

Дівчина привітала його зі своєї спальної місцинки:

— Ви схожі на величезного ведмедя, Джимсе.

У її голосі чулася радісна привітна нотка.

Він засміявся, підсунув табуретку ближче до її ложа і спромігся сісти, змушений через дах нахилити голову.

— Почуваюся, наче слон у пташиній клітці, — зізнався він. — Вам зручно, Сіра Гуско?

— Так. Але вам, Джимсе? Ви геть промокли!

— Але я такий щасливий, що анітрохи не відчуваю цього, Сіра Гуско.

Він ледве міг розгледіти її в темряві на койці. Її обличчя здавалося блідою тінню. Дівчина розпустила своє вогке волосся так, щоб тепле й сухе повітря швидше висушило його. Кент гадав, чи чує вона його серцебиття. Він забув заново розвести вогонь, і темрява зовсім згустилася. Більше він не бачив блідих рис її обличчя, тож відсунувся трохи назад. Ним раптом оволоділа думка, що це блюзнірство — нахилятися над нею в темряві, наче злодій. Дівчина відчула цей рух. Її рука потяглася до нього і легко лягла кінчиками пальців на його плече.

— Джимсе, — м’яко сказала вона. — Я не шкодую — тепер — що приходила в лікарню Кардіґена того дня… коли ви думали, що помираєте. Я не помилилася. Ви особливі. І я тоді кепкувала з вас, і сміялася з вас, бо знала, що ви не помираєте. Ви мені пробачите?

Він щасливо розсміявся.

— Кумедно, чим іноді обертаються дрібниці, — сказав він. — Хіба колись дуже давно не впало ціле королівство через те, що в якогось хлопця забракло підкови? Хай там як, я знав чоловіка, чиє життя врятувала одна розбита люлька. А ви прийшли до мене, і ось я зараз тут, через…

— Що? — прошепотіла вона.

— Через одну історію, яка відбулася дуже давно, — сказав він. — І яку вам би й на думку не спало пов’язати з собою чи зі мною. Чи варто розповідати її вам, Маретто?

Її пальці легенько стиснули його плече.

— Так.

— Це, звичайно ж, поліційна історія, — почав він. — І я не згадуватиму ім’я того хлопця. Можете, якщо хочете, уявити на його місці рудоволосого О’Коннора. Але я не кажу, що це був саме він. На той час він був констеблем у поліції і відбув на північ, розшукуючи деяких індіанців, що варили з коріння дурманне зілля. То було шість років тому. І дорогою він підхопив дещо. La Mort Rouge, як ми іноді це називаємо — «Червона смерть», або віспа. Він був зовсім один, коли пропасниця звалила його з ніг, за три сотні миль від будь-якого житла. Його супутник-індіанець утік при перших ознаках віспи, а йому тільки й вистачило часу встановити свій намет до того, як він уже не міг піднятися, а тільки лежав горілиць пластом. Я не намагатимусь описати вам, що він пережив у ті дні. Він був живий мрець. І помер би остаточно, без жодних сумнівів, якби поряд не трапився один незнайомець. То був білий чоловік. Не треба великої відваги, Маретто, щоб іти супроти узброєної людини, якщо ти сам маєш зброю, і не треба особливої хоробрості, щоб іти в бій, коли тисяча інших йдуть поряд із тобою. Але потрібна неабияка сміливість, аби зустрітися з тим, із чим зіткнувся той незнайомець. А хворий навіть не доводився йому ніким. Він увійшов до намету і став виходжувати іншого, повертаючи до життя. А тоді хвороба перекинулася на нього, і протягом десяти тижнів ті двоє були разом, кожен б’ючись за життя іншого. І вони перемогли. Але головна слава переможця дісталася незнайомцю. Він рушив на захід. Констебль прямував на південь. Вони потиснули один одному руки й розійшлися.

Пальці Маретти стиснули руку Кента. А він продовжував:

— І констебль ніколи цього не забув, Сіра Гуско. Він мріяв, що настане день, коли він зможе відплатити. І той день настав. Це відбулося вже кілька років по тому і спрацювало у дуже цікавий спосіб. Сталося вбивство. А констебль, який на цей момент уже був сержантом, говорив з убитим лише незадовго до його смерті. Повернувшись по забуту річ, саме він, сержант, знайшов його мертвим. Дуже скоро по тому було заарештовано чоловіка. На його одязі була кров — доказ смертельно переконливий. І цей чоловік…

Кент зробив паузу, і в