Джеймс Олівер Кервуд - Бродяги Пiвночi

Кілька хвилин вона мовчала. А потім простягнула руку, і її долоня знову м’яко обгорнулася навколо його великого пальця.

— Джимсе… Коли ми будемо в безпеці… коли будемо впевнені, що поліція нас не знайде… я розповім вам усе, що знаю — про те, що відбулося в кімнаті Кедсті. І розповім вам… про волосся. Я розповім вам… усе.

Її пальці майже несамовито стиснули його руку.

— Усе, — повторила вона. — Розповім про те, що сталося в кімнаті Кедсті … Розповім про себе… І після того… боюся… ви розлюбите мене.

— Я кохаю вас, — сказав він, не намагаючись її торкнутися. — Що б ви мені не розповіли, Сіра Гуско, я кохатиму вас.

Вона видала легкий зойк, заледве голосніший за дзвін розірваної струни, і якби її обличчя в ту мить було повернуто до Кента, він побачив би переможну радість, що проступила на ньому, спалахнувши в очах, мов блискавка — і миттєво згасла.

Усе, що він бачив, коли вона нарешті обернулася до нього, були її зосереджені очі — дівчина помітила щось біля дверей каюти. Він озирнувся. Вода повільно переливалася через поріг.

— Я чекав на це, — бадьорим тоном сказав він. — Наш баркас обертається на діжку для дощової води, Маретто. Якщо я її не вичерпаю, нас скоро затопить.

Він потягнувся за своїм плащем і надягнув його.

— Це не займе багато часу — вилити воду за борт, — додав він. — І доки я займатимусь цим, прошу вас ЗНЯТИ ваші мокрі речі й перебралися в ліжко. Зробите так, Сіра Гуско?

— Я не втомилася, але якщо ви гадаєте, що так буде краще… — її рука торкнулася його плеча.

— Так буде краще, — сказав він і на мить схилився до неї — так, що його губи торкнулися її волосся.

А тоді він схопив відро і вийшов у дощ.

Був той час, коли за ясного неба над західними лісами зажеврів би сірий північний світанок. Темрява здавалася Кентові радше схожою на туман — навколо нього вилася більш світла, сірувата примарна імла. Але він усе одно не бачив води в себе під ногами. Не бачив він і курсу, яким ішов баркас, і самої ріки. З корми, де він стояв, за три метри від дверей, каюта була зовсім невидима, повністю поглинута імлою.

Зваженими розмашистими рухами бувалого матроса він почав вичерпувати воду. Його рухи були настільки рівномірними, що перетворилися на ритмічний акомпанемент до його думок. Монотонний плюскіт води, що виливалася відром за борт, за лічені хвилини набув автоматизму. За запахом Кент відчував, що берег десь близько. Навіть під дощем до нього долинав слабкий аромат кедрів і живиці.

Але найбільше його відчуття вразила ріка. З плином хвилин вона починала здаватися йому живою істотою. Він чув її шепотіння, гру хвиль за кормою баркаса. І разом із цим прийшло ще одне відчуття, яке не піддавалося опису. Він відчував її тремтіння, її пульс, її трепет у непроглядному мороку — відчував життя, що буяло в цьому повільному й могутньому потоці між стінами дикого лісу. Кент завжди казав: «Можна почути, як б’ється серце ріки — якщо знаєш, як прислухатися». І зараз він його чув. Він відчував її серцебиття. Ані шум дощу, ані плюскіт води, що виливалася за борт, не здатні були перекрити його, і темрява не могла приховати його від внутрішнього ока, що, наче живе вугілля, постійно горіло в душі Кента. Завжди саме ріка приносила йому втіху в години самотності. Для нього вона переросла у наділене душею створіння, уособлення надії, сміливості — всього, зрештою, великого і величного. І цієї ночі — бо ця темрява була для нього все одно що ніч — її душа, здавалося, пошепки наспівувала йому переможну пісню.

Він не міг програти — ця думка сповнювала його. Ніколи ще його пульс не бився так упевнено, ніколи відчуття невідворотного настільки повно не володіло ним. Не можна уявити, казав він собі, не можна навіть припустити такої страшної ймовірності, що його схопить поліція. Він був більше, ніж людина, що наодинці б’ється за свою свободу, більше, ніж особина, що змагається за своє право на існування. Дещо значно дорогоцінніше за свободу і за життя разом узяті чекало на нього в маленькій каюті, схованій за завісою темряви. А попереду лежав їхній світ. Він подумки наголошував: ЇХНІЙ світ — світ, що в якийсь ілюзорний, нереальний спосіб завжди знаходив собі місце в його думках. Вони сховаються в тому світі, і ніхто їх не знайде. Велич сонця, зірок і відкритої країни Бога стануть їхніми назавжди.

Уособленням цієї дивовижної реальності, що спіткала його, була Маретта. Він зовсім не турбувався, що скаже вона йому завтра чи післязавтра. Він вірив, що саме тоді — коли вона розповість йому все, що має, а він усе одно розкриє їй свої обійми, — що вона прийде до них. І він знав: у кімнаті Кедсті не могло трапитися нічого, що відштовхнуло б його від Маретти. Така була його віра, всесильна, як могутній потік, схований у примарно-сірій імлі прийдешнього світанку.

І все ж він не очікував, що йому вдасться так легко перемогти. Він і далі працював, а його розум подорожував угору і вниз уздовж Трьох Рік,