Джордж Мартін - Бенкет круків

Брієнна не опиралася. Їх було четверо, а вона — слабка й поранена, цілком гола під вовняним платтям. Ідучи кривим проходом, доводилося пригинати голову, щоб не вдаритися. Раптом коридор різко пішов угору, двічі повернув — і вивів у більшу печеру, повну беззаконників.

У центрі в землі викопане було кострище, й повітря посиніло від диму. Біля вогню тулилися люди, гріючись після холоду печери. Інші стояли попід стінами чи сиділи, схрестивши ноги, на солом'яниках. Були тут не лише чоловіки, а й жінки, і навіть кількоро дітлахів визирало з-за материних спідниць. Одне з облич Брієнна впізнала: Джейн Гедл на прізвисько Тичка.

Впоперек печери, у закапелку, поставили довгий стіл на двох широких ногах. За ним сиділа жінка вся в сірому, в плащі з каптуром. У руках вона тримала корону — бронзове кружало з залізними мечами по колу. Жінка роздивлялася її, торкаючись пальцями лез, мов перевіряла на гостроту. Під каптуром світилися очі.

Сірий колір — це колір німотних сестер, служниць Невідомця. Брієнна відчула, як по спині пробіг холодок. Твердосерда.

— М'леді,— заговорив здоровань.— Ось вона.

— Ага,— докинув одноокий.— Царевбивцина лярва.

— За що ви так мене обзиваєте? — аж скулилася Брієнна.

— Якби я отримував срібного оленя за кожен раз, що ти вимовила його ім'я, я б забагатів, як твої друзі Ланістери.

— Це ж був просто... я не розумію...

— Та невже? — зареготав здоровань.— А ми розуміємо. Від вас смердить левами, леді.

— Це неправда!

Наперед виступив інший беззаконник — парубок у засмальцьованому овечому кожуху. В руках він тримав Клятвохранителя.

— А оце свідчить, що правда.

Голос його порипував від північного акценту. Парубок, витягнувши меча з піхов, поклав його перед Леді Твердосердою. У світлі з вогнища чорні й червоні брижі на лезі заграли, мов заворушилися, але очі жінки в сірому були прикуті до руків'я: на головці у вигляді золотої лев'ячої голови горіли, мов дві червоні зірки, рубінові очі.

— А ще є оце,— Торос Мирський дістав з рукава пергамент і поклав поруч з мечем.— Тут печатка малолітнього короля й пишеться, що оказовець сієї грамоти подорожує в його королівських справах.

Леді Твердосерда відклала меча, щоб прочитати грамоту.

— Меча дали мені зі шляхетною метою,— заговорила Брієнна.— Сер Джеймі дав обітницю Кетлін Старк...

— ...саме перед тим, як його друзі перерізали їй горло, здається,— сказав здоровань у жовтому плащі.— Всім нам добре відомо, чого вартий Царевбивця з його обітницями.

«Нічого не вийде,— подумала Брієнна.— Хай що я скажу, їх це не похитне». Але вона все одно не втрималася.

— Він обіцяв леді Кетлін повернути дочок, та заки ми доїхали на Королівський Причал, їх там уже не було. Джеймі послав мене на пошуки леді Санси...

— ...а якби ви знайшли дівчину,— запитав молодий північанин,— що ви мали робити з нею?

— Захищати її. Заховати в безпечне місце.

— І куди ж це? — розреготався здоровань.— У підземелля до Серсі?

— Ні.

— Можеш заперечувати, скільки заманеться. Але меч цей свідчить, що ти — брехуха. Ми що — маємо вірити, що Ланістери роздають ворогам золоті мечі з рубінами? Що Царевбивця велів тобі заховати дівчину від його рідної сестри-близнючки? А грамота з печаткою малолітнього короля — щоб тобі дупу було чим підтерти? А твоя компанія...— здоровань, обернувшись, поманив когось рукою, беззаконники розступилися, й наперед вивели ще двох бранців.— Хлопчак був особистим зброєносцем Куця,— пояснив здоровань Леді Твердосердій.— А другий — із клятих замкових лицарів клятого Рендила Тарлі.

Гайла Ганта побили так, що набряклого обличчя було й не впізнати. Коли Гайла виштовхнули наперед, він поточився й мало не впав. Подрик підхопив його під руку.

— Сер,— жалібно промовив хлопчик, побачивши Брієнну.— Тобто міледі. Вибачте.

— Тобі нема за що вибачатися,— сказала Брієнна й обернулася до леді Твердосердої.— Хай яку зраду ви приписуєте мені, міледі, а Подрик і сер Гайл до цього не причетні.

— Вони леви,— мовив одноокий.— І цього достатньо. Кажу, їх треба повісити. Тарлі повісив зо два десятки наших, давно пора повісити кількоро його людей.

Сер Гайл слабко посміхнувся до Брієнни.

— Міледі,— промовив він,— слід вам було виходити за мене, коли я пропонував. Тепер, боюся, вам судилося померти дівкою, а мені — злидарем.

— Відпустіть їх,— попросила Брієнна.

Жінка в сірому не відповіла. Вона роздивлялася меч, пергамент, бронзово-залізну корону. Нарешті поклала руку під підборіддя й затиснула шию, мов зібралася сама себе задушити. Але натомість вона заговорила... Голос був тремкий, ламкий, стражденний. Звук, здавалося, вихоплювався просто з горла, це було чи то бурчання, чи то сипіння, чи то передсмертні хрипи. «Мова пропащих душ»,— подумала Брієнна.

— Я не розумію. Що ви сказали?

— Вона спитала, як називається ваш клинок,— переклав молодий північанин в овечому кожусі.

— Клятвохранитель,— озвалася Брієнна.

Жінка в сірому засичала крізь пальці. Очі її горіли в темряві двома червоними проваллями. Вона знову заговорила.

— Ні, каже вона. Називайте відтепер його Клятвопорушником, каже вона. Він викуваний був для зради й убивства. Вона дає йому наймення Продажний Приятель. Як і вам.

— І кого ж це я продала?

— Її,— сказав північанин.— Невже міледі забула, що колись присягнула їй на вірність?

Єдиній жінці на світі панна Тартська присягала на вірність.

— Не може бути,— зронила Брієнна.— Вона померла.

— Смерть і гостеправо,— пробурмотіла Джейн Гедл на прізвисько Тичка.— Ні те, ні те вже не має такої ваги, як колись.

Леді Твердосерда скинула каптур і розмотала сірий вовняний шарф, який затуляв обличчя. Волосся на голові мала сухе й ламке, біле мов кістка. Чоло — плямисте, сіро-зелене, з брунатними вкрапленнями тліну. Шкіра на обличчі, від очей до підборіддя, звисала клаптями. На деяких ранах виднілася засохла кров, а інші видавалися розріхами, крізь які прозирав череп.

«Це обличчя!..— подумала Брієнна.— Це обличчя було таким вольовим і вродливим, а шкіра — такою гладенькою і м'якою!»

— Леді Кетлін? — на очі їй набігли сльози.— А казали... казали, що ви померли.

— А вона і померла,— мовив Торос Мирський.— Фреї перерізали їй горлянку від вуха до вуха. Коли ми біля річки знайшли її, вона вже три дні як була мертва. Гарвін благав мене, щоб я дарував їй цілунок життя, та було вже запізно. Я навіть пробувати не хотів, і тоді лорд Берик приклав до її вуст свої вуста,