Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

– Ееее... пані... ми вітаємо вас у нашому селищі... – зміг сказати Серх, але за мить йому трохи полегшало і він додав, – прошу вас пробачити нас... усе дуже скромно... Ми не зустріли вас на дорозі... ми не знали...

– Серх... перестань. Мої гості не будуть ображені... Давай продовжимо нашу справу. Коваль... ось, дивись... – Макс указав на дівчат, що приїхали, – навіщо тобі та Рея? вибери когось із цих прекрасних леді... до речі, за ними є немаленький посаг.

Тарх стояв насупившись, обличчя його почервоніло. Дивився він кудись у землю.

– Ну що ж ти... чи ці діви не прекрасні? – Макс продовжував підсмикувати його.

– Прекрасні, пане... та тільки моя все одно всіх прекрасніша... Не потрібні мені інші... І посаг не потрібен... Не мучте мене, пане. Коли ви передумали – так і скажіть... – коваль в’янув на очах, хоча для такого могутнього чоловіка це здавалося неможливим. Плечі опустилися, очі потьмяніли, він весь став якось меншим. Макс уже фізично відчував його відчай.

– Ну добре... не хочеш цих, ось ще одна... на неї поглянь. – Макс відступив убік, вказуючи на білу фігуру за своєю спиною. У запалі цієї моральної битви мало хто помітив, коли від машини підійшла ще одна дівчина і тепер вона скромно стояла трохи віддалік Максима.

– Не буду я дивитися, пане... не хочу ображати пані, бо не милі вони мені ніхто... – Тарх наполегливо буравив поглядом підлогу.

Макс кивнув четвертій незнайомці, і та пішла вперед. Ця дівчина була вся в білому... Проста закрита сукня, елегантно, легкою хвилею спадала до землі. Мереживні рукави прикривали плечі й руки, пухнасте манто, білосніжне, як і все інше, захищало господиню від холоду... Гострі миски білих чобіток визирали, коли йшла. Довге волосся чорною хвилею було розпущене по її плечах, ще довша фата, непроникною для поглядів вуаллю, приховувала обличчя красуні і напівпрозорою хмарою огортала усю фігуру. Попри зовнішню простоту свого вбрання, дівчина здавалася нереально повітряною, підкреслювалися всі вигини її тіла, при цьому не роблячи його зухвало сексуальним. Уся вона була буквально наче виліплена з найбілішого снігу.

– Може, ти все ж поглянеш на мене? Коваль... – ніжний голос м’якими глибокими нотами вдарив коваля під коліна, ніжна рука лягла на його передпліччя.

“Прямо “Садко” якийсь вийшов... – подумав Макс... – або «Марія-царівна... не пам’ятаю точно, в якій казці був цей сюжет... ні... не “Садко”... “Василиса Микулішна”... точно! Там юна дружина запитувала свого богатиря, чи впізнав він її, поступово знімаючи з себе чоловічий одяг”.

– Ні! – Коваль стиснув величезні кулаки. – Вибачте великодушно, пані... Я кохаю іншу і не... Ти!!! Це ти... – прозріння Тарха було зустрінуте натовпом радісним зітханням, оскільки тільки він іще не зрозумів, у чому тут річ, – той гарячково вхопив руки дівчини і не бажав відпускати, вдивляючись крізь фату.

– Ну що, ковалю... – ти вибрав собі наречену? Чи подивишся ще? – Макс усміхаючись дивився на парочку, яка забула про все на світі.

– Обрав, пане, – бідолашний, вкрай затурканий усіма цими змінами Тарх, нарешті перевів погляд із білого полотна вуалі фати на свого пана.

– Не передумаєш? Говори голосно, щоб усі чули, – зажадав Максим.

– Ні... не передумаю! – тепер голос гіганта лунав над усіма.

– І в горі, і в радості, багатстві й бідності?

– Так! І в горі, і в радості... у злиднях і багатстві, я кохатиму тебе все життя... – Тарх знову повернувся до коханої, так і не відпустивши її рук.

– А ти, наречена, скажи людям, чи любий тобі цей чоловік?.. Чи будеш ти любити його старого чи кульгавого, багатого чи бідного?

– Так! – голос Реї звучав над майданом чи не сильніше за голос коваля, – і в горі, і в радості, хоч би яким ти не був, Я люблю тебе... чоловіку мій...

– Ну що ж... Староста!!! Оголошуй їх уже чоловіком і дружиною... народ змучився весь...

Уперед вийшов гордий Серх. У руках у нього був тонкий срібний ланцюжок. За ним ішов хлопець із товстою книгою і дівчина. У цій книзі, за вказівкою Оррі, прописали всіх жителів селища. Підійшовши ближче, Серх пробурмотів:

– Тарх, відпусти, нарешті, нареченій одну руку, віддавив уже всю, мабуть... і поверніться до людей.

Серед натовпу почувся веселий сміх.

– Ну-бо, тихо там... – гаркнув староста, народ примовк, але посміхатися не перестали. – Почнемо. Кажи ти, Тарх Ніір, чи береш ти в дружини Реанну, уроджену Алер? – коваль пророкотав своє “Так”.

– А ти, Реанна ір Алер, згодна прийняти чоловіком Тарха, сина Нііра? – продовжив староста, але й тут пролунало не менш залізне “Так”.

“Бач, ти – подумав Макс – Реанна ір Алер... а я все просто – Рея і Рея... і цей теж... Ніір... звісно, батько ж в нього був”.

– Отже... як староста селища Вовча Падь, оголошую перед небом і землею, повітрям і водою, сонцем і темрявою, що відтепер ви Тарх і Рея – чоловік і дружина! – З цими словами він зв’язав ліву руку Тарха і праву руку Реї своїм срібним ланцюжком. – Ви тепер одне ціле, вчіться жити одним життям...

Тарх же взяв у Мусата два шматки пласкої срібної смужки і в два рухи зробив з них браслети, один з яких сам і вдягнув Реї, а інший Мусат передав Реї, щоб уже вона вдягнула його Тарху. І якось так вийшло, що в цю саму мить сонце, яке весь день не шанувало їх своєю присутністю, визирнуло з-за хмар, знайшло діру в сірому небі та яскравий, теплий промінь упав якраз на пару закоханих. Народ сприйняв це вкрай радісно, гомонячи, що саме небо і сонце прихильні до молодих...