Адальберт Штіфтер - Вітіко

— Я знала про це.

— Твоя мати, Берто, сказала, що вона мене очима своєї душі пізнала раніше, ніж інші люди могли пізнати своїм зовнішнім зором, Берто, твоя душа теж має такі очі?

— Не знаю, — відповіла Берта, — але я тебе пізнала не раніше від інших, а одразу.

— Я теж одразу пізнав тебе, і то не знаю як, — розповідав Вітіко. — І все-таки я, відколи поцілував твої вуста на камені, аж донині вже не приходив до тебе.

— Вітіко, ти й не повинен був приходити, — відповіла Берта, — щоб хитрощами здобувати мене, але, оскільки ти поцілував мене на камені, ти мав прийти, щоб просити мене, і ти прийшов.

— А якби я сьогодні не прийшов? — запитав Вітіко.

— То прийшов би пізніше.

— А якби я взагалі не прийшов? — допитувався Вітіко.

— Це неможливо, — заперечила Берта, — бо ж ти прийшов.

— Так, неможливо, — погодився Вітіко. — А якби твої батько-мати завжди казали «ні»?

— Вони не зробили цього, бо знають нас, — мовила Берта, — а якби й зробили б, я все своє життя була б як наша тітонька: черницею.

— А я б правив у своєму маєтку і в країні без дружини, — сказав Вітіко.

— Ось це місце, — показала Берта.

— Тут ти постала переді мною з трояндами.

— А ти стояв отут, тут сонце світило на каміння, а ти підійшов до мене, — пригадувала Берта.

— Я злякався, побачивши дикі троянди на твоїй голові, — признався Вітіко, — бо в нашому домі часто згадували троянди.

— А я мала того дня прикраситись трояндами, тож ми повинні вшановувати троянди, — сказала Берта.

— Ми повинні вшановувати їх, і вони завжди будуть для мене символом.

— Отут стояла Труда, — розповідала Берта.

— Я побачу її, як буду в твоєму домі? — запитав Вітіко.

— Побачиш, — сказала Берта, — вона тепер стала дуже гарна.

— А це місце, на якому ми стоїмо, повинно для нас завжди бути улюбленим, — мовив Вітіко.

— Воно буде для нас улюбленим довіку, — підтвердила Берта.

— А тепер ходімо до каменів, — мовив Вітіко.

— Ходімо, — погодилася Берта.

Молодята пішли узліссям, аж поки дійшли до каменів, звідки Вітіко тоді дивився на дівчат, які співали. Зупинившись перед каменями, Вітіко мовив:

— Берто, сядь.

— Я сиділа на цьому, — показала Берта.

— Тож знову сядь на нього, — мовив Вітіко.

Дівчина сіла.

— А я сидів поряд із тобою на цьому, — показав Вітіко, — він нижчий, і я знову сяду на нього.

Вітіко сів.

— Бачиш, Берто, — сказав він, — наші обличчя тепер знову на одному рівні, як і тоді, коли я дивився на тебе, а ти на мене.

— Вітіко, ти що, виріс? — запитала Берта.

— Мабуть, трохи виріс, — відповів Вітіко, — бо я тут знову нарівні з тобою, а ти казала, що тобі сукня стала коротка. Мій шкіряний обладунок розтягується.

— І твій меч, як і тоді, стирчав над нижнім каменем, і ми сидимо тут у тому самому одязі, як і шість років тому.

— Тільки дерева по той бік цієї осяйної галявини, на краю якої ми сидимо, — зауважив Вітіко, — ясніють тепер на сонці, а тоді були в затінку, і листя кленів над нами темне, а тоді полискувало.

— Я казала тобі, — мовила Берта, — що восени тут лагідні ранки, влітку дуже гаряче, зате пополудні є затінок. У затінку тут затишно, Вітіко, поклади свій шолом на траву, як і тоді.

Вітіко зняв із голови шкіряний шолом, поклав його на траву, і русяве волосся скотилося йому на потилицю. Сині очі Вітіко дивилися на Берту, а її карі очі дивилися на нього.

— А як називатиметься замок, який ти будуєш? — запитала Берта.

— Дім Вітіко, — відповів Вітіко. — Але ж, Берто, ти казала колись: я не знаю, чи хотіла б я жити в Богемії, а замок стоятиме в Богемії.

— А мати, — відповіла Берта, — казала: ми, жінки, оскільки ми залежні, не знаємо, де