Валентин Лукіч Чемеріс - Феномен Фенікса

й гадки не мав, хоч і сидів там з вудкою чи не півдня.

— Ліліпути — велетні??? — все ще реготав богатир, а я і досі дивуюся, як це мене од його реготу не занесло куди-небудь аж на край світу. — Ну, ти й даєш, козявко! Це серед вас ліліпути бувають, а ми — велетні…

Нарешті він урвав свій гомеричний регіт і я відпустив скелю за яку тримався, щоб мене не здуло к лихій годині.

— До речі, — богатир раптом чомусь підозріло витріщився на мене зі своєї верхотури. — Ти хто така, козявка? Чого узбережжям колобродиш? А дозвіл у тебе є?

— Який… дозвіл? Я приїхав на риболовлю, а вздрівши твою величність, вирішив познайомитись ближче — коли ще така нагода трапиться? Із справжнім богатирем поспілкуватися.

— Гм… — ще більш підозріло. — З якою… такою метою познайомитись зі мною? Щось ти не викликаєш у мене довір’я.

— Та хоча б для того, щоб інтерв’ю взяти.

— Ти-и??? У мене??? А дозвіл у тебе є?

— Які д-документи? — аж розгубивсь я. — Який ще дозвіл?

— А такі… Яка-небудь ксива з підписом і печаткою, що засвідчила б твою особу. А то… Ходять тут… усякі. Інтерв’ю йому забаглося взяти… До речі, що за інтерв’ю? Про що інтерв’ю? Дозвіл у тебе є?

— Та який дозвіл?

— Інтерв’ю брати. Мандат, кажу, на се діло маєш? Багато вас тутечки тиняється. Візьмеш інтерв’ю та й підеш, а мені потім клопіт-морока.

Відповідай за тебе. Тож викладай як на духу: хто такий і хто уповноважив тебе на інтерв’ю?

— Редакція…

— От і давай папір від своєї редакції, — загримів так, що я аж пригнувся — добре, що встиг за скелю вхопитися… — Ходять тутечки усякі… Підозрілі типи. Дам тобі інтерв’ю, не знаючи хто ти за тип, а потім не обберешся халепи. Ні, давай мандата. На бланку, з підписом та круглою печаткою.

Без документа у наш час не можна. Документ має таку силу, що навіть ми, богатирі, проти нього безсилі. Та й потім… Кажу, мало, що може трапитись. А з папірцем інша річ. Може тоді я й дам тобі інтерв’ю. А то…

— … ходять тутечки усякі, — вихопилося в мене.

— Ага, усякі. Відповідай потім за вас. А я дотримуюсь букви папірця та правила: довіряй, але перевіряй.

— Та немає в мене… папірця. Вдома посвідчення залишилося. Збирався ж на рибалку — які документа?

— А нема документа — нема й інтерв’ю, — як відрізав велетень і додав своє улюблене: — Ходять тутечки… усякі! Рибалок з себе видають. А ти потім отвічай за них. Запитають мене в інстанціях: кому давав інтерв’ю? А ти певний, що він має право на інтерв’ю?.. Що я тоді скажу, га? Що не знаю хто ти такий? Ні, як би чого не вийшло. Краще зайвий раз підстрахуватися щоби потім лікті не кусати. А раптом ти виявишся не той, за кого видаєш, себе га? Га-а??? — заревів, і я ледве на ногах утримався, тільки й урятувало, що встиг міцно вщепіритись у прибережну скелю. — Відповідай потім… Багато вас тут ходить. Востаннє кажу: давай документа?

І крикнув так, що мене таки відірвало від рятівної скелі і наче вітром видуло з тих країв…

«Еге-ге, — думав я повертаючись додому з невдалої рибалки. — Може ліліпутів серед велетнів і справді немає, а ось велетні, мабуть, таки є…»

І невідомо на кого розгнівався.

— Ходять тутечки… усякі!.. Документи їм давай. Ну, дам, а раптом…

Як — би чого не вийшло, коли запитають: ти кому документи давав? Відповідай, потім…

Але ні-ні, та й майне іноді думка: а жили ж колись, а були ж колись вони — великі люди.

КРІЗЬ ТЕРНИ ДО ЗІРОК
ІЗ ЩОДЕННИКА АСТРОБІОЛОГА Н. КОСМІЧНОГО КОРАБЛЯ «ГЕЛІОС»

ЯКОГОСЬ ТАМ… НОРМАЛЬНОГО ЧИСЛА РОКУ 2007.

БОРТ КОСМІЧНОГО КОРАБЛЯ «ГЕЛІОС».

… До речі, хто такий «Геліос»? В лапках і без… За які— такі заслуги його ім’я чомусь носить наш корабель? Наша спільна домовина На найближчі 12-13 місяців в крижаному мороці космічного безуму… Геліос… Геліос… Щось ніби знайоме. Треба якось при нагоді пригадати…