Валентин Лукіч Чемеріс - Феномен Фенікса

— Не «мовляв», а — точно. Коли наш брат з відьмою вінчається… О-о-о!!! Хіба ж такий зчиняє тоді вихоряку!!. — задоволено вигукнув Антипко, блискаючи блискучими очима. — Куди вашим весіллям. Але продовжуй далі…

Хоча…

Досить. Наслухався! А чому ви нас так величаєте, чому нам стільки ділов приписуєте? Бо на відміну від вас, ми надприродною силою володіємо і такими ж можливостями та знаннями. Бо ми — іншопланетяни, космічні бідолахи-пришельці-погорільці. Коли вже ви це збагнете? Тож маємо владу над стихією, проникаємо в хід людських думок, можемо бути невидимими чи приймати будь-яку машкару — що вам і не снилося… Давай краще, як у вас кажуть, хильнемо. На денці, — кивнув на пляшку на пеньку, — ще трохи лишилося чудового зілля під назвою «Українська з перцем» — заспівав мрійливо:

— «Ой горілочка тума, хоч кого зведе з ума…»

Допили. Я догриз огірок, він за звичкою занюхав «Українську з перцем» своїм розкішним хвостом. І ми довго сиділи мовчки, кожен думаючи про своє, а виходило, що про одне, — як нам далі жити на планеті Земля? Інтерв’ю мовби закінчилося. Принаймні, сімсот п’ятидесятиграмова пляшка була допита, благополучно. Огірок згризений… На той час й геть звечоріло — Київ удалині засяяв вогнями. Над нами в небесній високості густо висипали зорі — близькі й далекі.

Антипко, мабуть, забувши про мою присутність, — дивився в небо. На його ріжках, блискучих, як полірованих чи покритих лаком теж блищали зорі.

Зорі всюди сяяли, вгорі і внизу.

У воді Чортория, де ні-ні та й товкся якись невгамовний чортяка — вода аж бурунами бралася. Та хтось невидимий то ухкав сичем, то по-розбійницькому свистів-гоготів… Мені, чесно кажучи, хоч я й не з лякливого десятка, не дуже подобалася та какафонія. Перевів погляд у небо, де світлою туманною смугою простягся Молочний шлях. Чи, за українськими віруваннями, Чумацький. Яскраво сяяв Сиріус — між сузір’ями Гідри та Зайця.

Глянувши на Антипка (здалось, що він шморгнув носом), я завбачив на його щоці крапелинку чогось блискучого і по хвилі здогадався: по щоці в іншопланетянина, пришельця з сузір’я Великого Пса, скочувалася сльозинка, і в ній відбивалися зорі, і серед них — яскравий Сиріус… Гм…

Я здогадався — ума тут великого не треба, — що Антипко дивився на сузір’я Великого Пса, на Сиріус, на далеку свою і назавжди вже втрачену батьківщину, і спершу аж не повірив: сльози? У чорта на щоці?

Та не може бути! Але то були — я ще придивився — таки сльози. У чорта на щоці… Гм… пригадується, подумав я ще, виходить якась чортівня. Бо не часто побачиш того, хто плаче за батьківщиною — та ще в наш прагматичний вік. Не тільки серед чортів, а й серед нашого брата у якого є — ще поки що є! — рідна планета Земля в рукаві Оріона Галактики Молочний Шлях, у сяйві Сонця.

Я тихенько звівся і навшпиньках подався геть — шаміль-шаміль. Од Чортория, на дні якого нуртувався — чортом рив, — якийсь дідько, адж то там, то там під зорями вода бушувала й вертілася на одному місці.

Відійшовши подалі, зітхнув полегшено і гайнув до Києва, що сяяв на горах дніпровських гарно — втішними і веселими огнями. Подався, аби не заважати Антипкові поплакати за своєю вітчизною — справді-бо не кожен нині за нею плаче. Навіть опинившись в чужих краях. Хіба що сентимен— тальний чорт іншопланетнин, який за віки так і не став на планеті Земля своїм…

Чи ми, люди, того не захотіли?

Бог його зна, чи до потопу, чи до Христового народження жили тут, біля Дніпра великі люди — велетні.

Якось будучи у тих краях на риболовлі, здибавсь я з одним таким веленем. Яким робом він уцілів до наших днів, не відаю, але й справді виявився богатирем з могутнім важким тілом — земля під ним вгиналася, як ішов. А коли я з ним балакав, то голову мені довелося закидати чи не на спину — аж брилик мій рибальський злетів. І лише тоді я зміг сяк-так угорі розгледіти його сувору парсуну. І відчував себе, хоч я зростом і нівроку вдався, біля того велетня таким собі карликом-ліліпутом. Аж забоявся з ним розмовляти, — раптом такий велетень виявиться дуже велемудрим? Ще осоромлюся. Але пронесло. Велетень виявився, як кажуть, простим хлопцем без величавості, без прибамбасів там різних та закидонів. Богатир звичайний, до велемовства чи погорди не схильний. Правда, завеликуватий, але тут вже нічого не вдієш — велетні карликами— ліліпутами не бувають.

Цікаво, подумав я тоді принагідно, вдавшись до своїх улюблених парадоксів: а чи бувають серед ліліпутів велетні?

— Го-го-го-о-о-о!!! — загагакав-зареготав придніпровський велетень так, що аж хвилі Дніпром, до того спокійним, пішли горою, аж дерева на його берегах понагиналися й заскрипіли, а з води почала вистрибувати оглушена риба. Навіть коропи та лящі, про існування яких у тому місці я