Олександр Боргардт - Аналітична історія України

голова ВЧК Я. Петерс у своїх підвалах особисто стріляв людей, його соплявий вилупок таскався за ним та канючив: «Папа, дай я…» Не дарма ж вірний більшовик Г. Зінов’єв, якого пізніше прищучить найвірніший більшовик – «вєлікій Сталін», – не міг стримати тоді свого захоплення та сказав: «Чрезвычайная Комиссия – краса и гордость коммунистической партии».

Особливо лютувала російська ЧК, звичайно, в Україні: Києві, Харкові, Полтаві, Одесі, Криму… Діяла проти тих, хто у російських очах завжди був ворогом № 1. Все це є зібране, задокументоване та описане. Незнищенне.

Добре відомо, що більшовикам на чолі з Лєніним вдалося тоді, тільки з 1918 по 1924, – поменшити «рєволюціонную Россію» десь більше як на 15 мільйонів людей. З них було десь 2 чи більше млн. тих, кому пощастило унести ноги – еміґранти, біженці. Чи не два мільйони знищили, з обох боків, у громадянській війні – «Прєвратім войну імпєріалістічєскую – в войну гражданскую!» (пам’ятаєте? – значить – планувалася!). Решта, а то вже завідомо добрий десяток мільйонів, – то вже робота «славной лєнінской ЧК». Закатовані та розстріляні. А ще – виморені коротким штучним голодом 1921 селяни Поволжя (тобто, переважно не росіяни) та України. Це стало, так би мовити, ґенеральною репетицією того, ґенерального голодомору у 1933, яким буде виморено Україну. Щоби створити в ній отой «русскій пєрєвєс», про який з гордістю напише потім новітній російський пророк, ідеолог постбільшовицького російського імперіалізму А. Солжєніцин («Как нам обустроить Россию?» Москва, 1990). Тоді подібне його «людоустройство» тільки-но розпочиналось.

Але, що ж це все врешті було? – невже, продумана політика? Чи, може просто, як то у них кажуть (та – ні у кого більше) – «лєс рубят – щєпкі лєтят»? Та ні, бо ми вже наводили свідчення, та не кого-небудь, а «вєрного лєнінца» Н. Бухаріна. Який потім буде знищений ще вірнішим лєнінцім…

* * *

Якщо ж звернемося до людини, авторитет якої був на той час незаперечним (а у декого – й досі) – В. І. Лєніна, то… То хутко переконаємося, що чи не найчастіше вживане ним тоді слово було, мабуть, – «расстрєлять!» Великою і розлеглою вона є, розстрільна лєнініана, хоч ніхто, на жаль, її здається не збирав. «Расшіріть прімєнєніє расстрєла!», «…буду арєстовивать і добіваться расстрєла», «…нє только арєсти, но і расстрєли», «провєсти бєспощадний массовий террор…» і т. д., і т. п. Згідно з його особистим наказом можна було розстрілювати навіть червоноармійців; за, скажімо, неохайний вигляд. Розстрілювати кого завгодно: старих, дітей, жінок з немовлятами… Це з тих пір, мабуть, іде сакраментальне звинувачення усіх інших («хто нє с намі»), у звірячих жорстокостях саме до них: «дєтєй, старіков і бєрємєнних женщін». На все це потрібні були численні виконавці. Таких не бракувало ніколи, бо це ж – Росія. І вже це показує, що більшовицька верхівка ще тоді добре давала собі раду з професійною злочинністю, знаходила з нею спільну мову.

Отже, не майте жодного сумніву. То була саме вона й тільки вона, продумана політика, лєнінський принцип. Так розпочинало свій шлях у майбутнє «общество соціальной справєдлівості».

Очевидна маніакальність цього суб’єкта простежується не лише у його нестриманій кровожерності, але й часом у місцях цілком несподіваних. От що пише В. І. Лєнін – Г. М. Кржижановському (росіяни й досі не знають, що «р» перед «ж» не вимовляється, писати треба Кжижановські) у грудні 1920:

Мобілізувати всіх без винятку інженерів, електротехніків, усіх, хто закінчили фізико-математичний факультет і т.і. Обов’язок: за тиждень не менше 2 (4?) лекцій, навчити не менше (10–50?) людей електриці. Виконаєш – премія, не виконаєш – тюрма.

(В. И. Ленин, Полн. собр. соч., т.52, с. 38)

Яку премію отримав Г. М. – не знаємо, але судячи з усього – виконав, бо в тюрмі, здається, не сидів. Але, що ж то за загальна потреба: мобілізувати всіх (!) щоб із них не менше (10–50?), – «обучіть елєктрічєству»? А, до речі, чи таке щось, як «обучіть елєктрічєству» – мінімально погоджене з логікою або законами мови? – далебі, безнадійно хвора людина.

А, як приймати оте «із пріказа от 27 октября 1917 года»:

Мною було наказано об’явити обов’язковий засів повністю усієї площі озимих полів бойовим державним завданням усіх орґанів влади…

Зате, кажуть, – це часто можна почути, Лєнін був неперевершеним полемістом, умів досконало відстояти власну точку зору, власні ідеї («ідеї Лєніна – побєждают!»). Але на це можемо зауважити, що він був майстром лише у своєму – суто російському спорі. Де не треба прискіпливо збирати арґументи й докази, на них побудовувати фортецю з фактів зцементованих логікою. В російському спорі досить лише показати всім, що ваш супротивник – людина недобра, а тоді вже кожному буде ясно і очевидно, що така людина – ні в чому рацію мати не може. Наведемо з цього приводу висловлювання, навіть – не політика, хоч і досить спостережливої людини.

Лєнін у спорі не прагнув переконати супротивника. Лєнін у спорі взагалі не звертався до свого опонента, він звертався до свідків спору. Його метою було в обличчі свідків спору висміяти, скомпрометувати свого супротивника. Такими свідками спору могли бути й кілька близьких друзів і тисячна маса делегатів з’їзду, і мільйонна маса читачів газет.

Лєнін у спорі не шукав істини, він шукав перемоги. Йому будь-що потрібно було перемогти, а для перемоги були однаково добрі багацько засобів. Тут були добрими й раптова підніжка, й символічний ляпас, і символічний, умовний приголомшливий удар по голові.

(В. Гроссман, Все течет, журн. Октябрь, № 8, 1989, с. 94)

Який же точний опис отого їх традиційного російського спору!

Все це, зрозуміло, тільки єдино в тому разі, коли опонента з якихось причин було важко або незручно розстріляти відразу.

Воістину хворий «вождь» безнадійно хворого народу: своєрідний символ. Вони вичерпно довели світу, що в Росії й така проґресивна справа, як революція, – може стати «дєлом архірєакціонним»…

Так виглядала перспектива побудови небаченого в світі нового суспільства на рівні тих, хто визначав цю побудову та керував нею. Трохи непогодженим було це внизу, в «массах», яким і належало все це здійснювати. Селяни поки палили поміщиків, розтаскуючи що можна та руйнуючи те, чого не можна було потягнути до себе. А міське люмпенство імперії, уже позбавлене нею чого тільки можливо – добробута нації, культури, свідомості й людської гідності, надихнуте отим «долой буржуазію і помєщіков» зарепетувало як ніколи. Люмпен прагнув остаточного звільнення, від усього. Негайно і остаточно. Навіщо вітатися? – «долой рукопожатіє». Навіщо соромитись взагалі, а голизни зокрема? – «долой стид». Або, навіщо ота застаріла родина? – «лучшє вєдь