Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

абощо, але ми підемо на це. Бо хіба навіть таке життя не ліпше, ніж тутешнє?

І він вказав на мертвих цуценят.

— Може, й так.

— А ти не поїдеш зі мною? Якщо я візьму Ейліту й переберуся туди? Ти могла б улаштуватися писаркою. Сама заробляти на прожиття і звільнитися з-під влади старого.

— Я… Ні, я не можу.

— Чому?

— Батьком щось заволоділо, щось жахливе. Якщо ми всі роз’їдемося, то зоставимо його на поталу цій силі. Хтось має йому допомогти.

— Чому ти так його захищаєш? Тобі ж відомо, що він скоїв.

— То не він.

— Еге, ти не можеш пригадати… — підхопив Балат. — Я вже сто разів чув, що в тому місці твоєї пам’яті зяє прогалина. Ти на власні очі бачила, як він її вбив, але не хочеш цього визнавати. Буря забирай! Шаллан, ти така само зламана, як Вікім або Юшу. Або… як інколи і я сам…

Сестра струснула із себе заціпеніння.

— Облишмо про це, — сказала вона. — Якщо ти поїдеш, то забереш із собою братів?

— Я не зможу собі такого дозволити, — пояснив їй Балат. — А надто коли йдеться про Юшу. Нам доведеться жити дуже скромно, і я не можу твердо розраховувати, що він… ну, ти мене зрозуміла. Але якби з нами поїхала ти, то шанси, що бодай хтось із нас трьох одразу влаштується на роботу, зросли б. Ти ліпша каліграфка й художниця, ніж Ейліта.

— Ні, Балате, — відказала Шаллан, налякана тим, як сильно частині її єства кортить відповісти братові згодою. — Я не можу. А надто коли Юшу з Вікімом залишаться тут.

— Зрозуміло, — мовив той. — Що ж… пошукаємо іншого виходу. Я поміркую.

Дівчина залишила брата й вийшла з вольєра, побоюючись, щоб батько не застав її всередині й не розгнівався. Заходячи до маєтку, вона не могла позбутися відчуття, наче силкується не дати розпуститися килимові, з країв якого десятки людей висмикують нитки.

Що то буде, коли Балат таки поїде? Він пасував перед старим, але принаймні опирався. Тимчасом як Вікім просто робив, що веліли, а Юшу так само завдавав купу клопоту. «Треба лише перечекати цю бурю, — думала Шаллан. — Не дратувати батька, а дати йому заспокоїтись. І тоді він опам’ятається…»

Вона піднялася сходами й проминула прочинені двері його кабінету. Зсередини долинув голос господаря:

— …розшукаєш його у Валаті. Коли вірити Нанові Балату, вони зустрічалися в місті, тож ідеться, найпевніше, про Валат.

— Буде зроблено, Ваша Ясновельможносте.

Цей голос… він належав Рінові, капітанові нової охорони її батька. Дівчина позадкувала й зазирнула до кабінету. За картиною на дальній стіні сяяв сейф, пронизуючи полотно яскравим світлом. Шаллан воно замало не сліпило, але решта присутніх, здавалося, нічого не помічали.

Тримаючи руку на ефесі меча, капітан уклонився батькові.

— І принесеш мені голову, Ріне. Я хочу побачити її на власні очі, — наказав господар кабінету. — Він той, хто може все зруйнувати. Застань його зненацька і вбий, не давши йому часу прикликати Сколкозбройця — який, до речі, стане твоїм, доки ти служитимеш Дому Давар.

Шаллан позадкувала, доки батько не підвів очей на двері й не побачив доньку. Геларан. Старий щойно звелів його вбити.

«Я маю щось удіяти. Я маю попередити його». Але як? Чи не зможе Балат зв’язатися з ним іще раз? Вона…

— Та як ти смієш? — пролунав із-за прочинених дверей жіночий голос.

Запала приголомшена мовчанка. Шаллан знову підкралася до шпарини й зазирнула всередину. У дверях, що вели вглиб батькових покоїв, до опочивальні, стояла Маліз, її мачуха. Ця невисока й дебела жіночка ще ніколи не здавалася падчерці грізною, але того дня буря на її обличчі злякала б і білошипника.

— Йдеться про твого рідного сина, — промовила мачуха. — Ти маєш бодай рештки совісті? А серце в грудях?

— Він мені більше не син, — ревнув батько.

— Я вірила твоїм балачкам про ту жінку, мою попередницю, — сказала Маліз. — Я підтримувала тебе. Жила з цією хмарою, що нависла над домом. А тепер чую таке? Бити слуг — це одне, але вкоротити віку рідному синові?

Батько шепнув щось до капітана, і Шаллан, відскочивши від шпарини, заледве встигла прошмигнути до себе в кімнату, як із дверей вигулькнув Рін і щільно — з хляпом — зачинив їх за собою.

Шаллан замкнулася в спальні, а між батьком і мачухою спалахнула шалена сварка, котра супроводжувалася гнівними криками. Дівчина зіщулилася на підлозі коло ліжка й затулила вуха подушкою. А коли гадала, що сварці кінець, прибрала її.

І саме тоді в коридор бурею вилетів батько.

— Ну чому ніхто в цьому домі не кориться?! — кричав він, погупавши сходами вниз. — Якби всі ви просто корилися, нічого б не сталося!

 

62. Той, хто позбавив майбутнього

 

Про мене, це майже те саме, що йменувати скунса за його смородом.  

 

У Каладіновій камері тривало життя. Хоча, за в’язничними мірками, умови там були непогані, він ловив себе на тому, що сумує за фургоном для рабів. Тоді принаймні можна було милуватися пейзажем. Свіже повітря, вітерець, а вряди-годи навіть «душ» під дощиком позбувайла. Життя було, звісно, не мед, але все-таки ліпше, ніж коли тебе посадили під замок і забули.

На ніч сфери зі світильників забирали, залишаючи в’язня в пітьмі. Лежачи в темряві, він мимоволі уявляв, неначе опинився десь глибоко під землею, похований під милями й милями каменю без жодного шляху нагору, без жодної надії на порятунок. Гіршої смерті годі було й уявити. Ліпше лежати на полі битви з розпоротим черевом і дивитися в небо, доки з тебе витікає життя.

***

Прокинувшись від світла, Каладін зітхнув і задивився в стелю, доки наглядачі — незнайомі йому світлоокі солдати — знову розкладали заряди по лампах. День за днем усе тут було до бурі одноманітне: прокидаєшся від тьмяного світла сфер, від якого тільки більше тужиш за сонцем, а служниця приносить сніданок. Нічний горщик стояв коло отвору під ґратами й шкрябнув по каменю, коли та, витягаючи, замінила його на новий.

Відтак служниця поспішила геть: в’язень лякав її. Застогнавши від болю в затерплих м’язах, Каладін сів на нарах і глянув, що дали на сніданок. Пласку перепічку з начинкою з бобової пасти. Він підвівся й, відганяючи якихось дивних спренів, що снували перед ним, — ті скидалися на туго натягнуті дротики — примусив себе зробити серію відтискань. Якщо його ув’язнення затягнеться, то зберегти фізичну форму буде складно. Може, попросити собі кілька каменів замість гир і гантелей?

«Чи не так само було і з Моашевими дідусем та бабусею, які чекали суду, доки не померли у в’язниці?» — подумав Каладін, беручись до сніданку.

Він відкинувся на нарах, пощипуючи перепічку. Вчора налітала великобуря, але, замкнений у цій камері, юнак її майже не чув.

Неподалік лунало мугикання Сил, але куди вона поділася, сказати було складно.