Джоан Роулінг - Бентежна кров, Джоан Роулінг

П’ята година. Пат здивувалася, коли він подякував, але відколи Робін накричала на нього за грубе поводження з Пат, Страйк свідомо старався триматися з секретаркою більш ґречно. На мить вона завагалася, гризучи жовтими зубами електронну цигарку, а тоді прибрала її і мовила:

— Мені Робін розповіла, що зробив Моррис. Що він їй надіслав.

— Так,— кивнув Страйк.— Паскудник слизький.

— Так,— сказала Пат. Вона уважно дивилася на нього, ніби помітила речі, яких не чекала побачити.— Жах, та й годі. А мені він завжди був схожий,— раптом додала вона,— на молодого Мела Ґібсона.

— Правда? — спитав Страйк.

— Зовнішність — така дивна штука,— зауважила вона.— Судимо за нею.

— Мабуть,— погодився Страйк.

— А ви — мій викапаний перший чоловік,— повідомила йому Пат.

— Що, правда? — сторопів Страйк.

— Точно він. Ну... я пішла. Гарних вихідних.

— І вам,— мовив Страйк.

Він дочекався, поки стихнуть її кроки на металевих сходах, а далі дістав цигарки, закурив і пішов до кабінету, до відчиненого вікна. Тут він витягнув з шухляди стару попільничку, а з шафки — шкіряний нотатник Талбота, сів на свій стілець і ще раз погортав нотатки, спинившись на останній сторінці.

Страйк ніколи не вчитувався в останні записи Талбота. Поки він туди дістався, йому вже урвався терпець, а ще то була чи не найбільш плутана й незв’язна частина його записів. Сьогодні Страйк мав меланхолійну причину зазирнути в кінець Талботових записів: Страйк теж дійшов до кінця справи. Тож він роздивився малюнок демониці, яку Талбот буцімто встиг викликати, перш ніж його забрала «швидка»: дух Марго Бамборо повернувся з якихось астральних обріїв у подобі Бабалон, матері мерзот.

Уже не треба квапитися зрозуміти це. Страйк розслабив розум, як розфокусовують зір, щоб роздивитися тривимірний образ, схований у пласкому візерунку. Його очі блукали фразами і фрагментами, які Талбот так-сяк запам’ятав з писань Кроулі й карт таро.

Роздивляючись демоницю з важкими персами, на животі якої Талбот пізніше намалював християнський хрест, Страйк пригадав, як кілька місяців тому в палаці Гемптон-Корт Робін говорила про принадність міфу й символу, про ідею колективної підсвідомості, де ховаються архетипи. Ця демониця і ці безладні фрази, які Талботові в психозі здавалися доречними, виринули з підсвідомості полісмена: спрощенням, сплощенням буде приписувати Кроулі й Леві те, що породив власний розум Талбота. Саме це він витворив у останньому пароксизмі божевілля, в останній спробі дати відповідь. «Сім покривал, сім голів, сім струмків. Хіть і зілля дивні. Сім округ її шиї. Отруйна пітьма ЧОРНОЇ МІСЯЦІВНИ. Кров і гріх. Вона осідлала змієлева...»

Страйк нахилив лампу до сторінки, щоб краще роздивитися малюнок. Він себе обманює — чи ця навіжена базгранина означає, що Талбот помітив ті самі дивні збіги, які відзначив Страйк після розмови з сестрами Бейліс? Погляд Страйка падав то на один фрагмент містичного писання, то на інший, і здавалося, що він бачить не намір доброго парафіянина покаятися за своє навернення до ворожбитства, а останню відчайдушну спробу талановитого детектива видобути здогад з хаосу, сенс із божевілля.

63

І вирішивши більше не петлять, А їхати вперед і до кінця, Вони собі обрали битий шлях, Що з лабіринту вести обіцяв.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Наступні кілька тижнів Робін помічала, що «Астрологія 14» Стівена Шмідта, букіністична книжка, яку вона залишила в офісі, постійно переміщується. Одного ранку вона лежить на шафі з паперами, де Робін її і залишила, а за кілька днів опинилася на Страйковій половині столу, а наступного вечора — вже біля чайника. Так само з’являлися і зникали частини протоколів з поліційної справи Бамборо, а шкіряний записник Білла Талбота щез із шафи і, підозрювала Робін, перемістився поверхом вище, у Страйкову квартиру на горищі.

В агенції знову було багато роботи. Новий клієнт, футболіст прем’єр-ліги, спустив два мільйони фунтів на майбутній нічний клуб, який так ніколи й не відкрився. Його партнер у справі зник разом з грошима. Футболіст, якого не схильний до співчуття Барклей нарік Бовдуром, боявся не так того, що не зможе повернути гроші, як того, що про це дізнається преса.

Тим часом бойфренд міс Джоне і далі жив до непристойності законослухняним життям, але вона радо оплачувала рахунки агенції, поки Страйк терпів два її телефонні дзвінки на тиждень. Під час так

званих брифінгів вона розповідала Страйкові про всі свої проблеми і тонко натякала: якщо він запросить її на вечерю, вона не відмовиться.

На додачу до цих клієнтів і потенційних клієнтів у переліку очікування, яких доводилося постійно перетасовувати, був ще Шеф Мутного, якого правління достроково випхало на пенсію. Якось уранці ШМ з’явився на Денмарк-стріт у пошуках Барклея, який залишив свою контактну інформацію в Елінор Дін. На Страйків подив, рання пенсія не штовхнула ШМ у відчай, а подарувала йому звільнення.

— Вірите чи ні, але ще кілька місяців тому я реально хотів накласти на себе руки,— сказав він Страйкові.— А тепер нарешті вирвався з лап цього покидька. Я розповів дружині про Елінор...

— Розповіли, правда? — здивувався Страйк.

— І вона виявила розуміння,— сказав ШМ.— У попередньому шлюбі мої... ну, мої потреби... задовольняла колишня дружина, але відколи ми розлучилися... словом, ми з Поршією все обговорили, і вона не проти моєї домовленості з Елінор, якщо тільки я не зраджуватиму її.

Страйк заховав обличчя за горнятком, щоб не виказати його виразу. Він і не сумнівався, що Поршія, з її дюймовими нігтями, професійною укладкою і трьома відпустками на рік, з її чорною кредиткою «Американ експрес» і будинком на шість спалень і з басейном у Вест-Бромптоні, воліє, щоб підгузки її чоловікові міняв хтось інший.

— Ні, зараз я лише хочу,— сказав ШМ, і на зміну задоволеній усмішці прийшов жорстокий вираз,— щоб цей мутний покидьок отримав