Донна Тартт - Щиголь

це не сподобалося. Тому, — він кивнув на сумку, — завтра вже вікенд, банки зачинені, тож ти принесеш ту готівку, яка в тебе є, і — вони багато розмовляли зі мною, переважно телефоном, і одного разу я вже зустрічався з ними в барі у районі червоних ліхтарів, і вони погодилися принести сьогодні картину й зробити обмін, не зустрічаючись попередньо з тобою, бо я сказав їм, що твій літак відлітає завтра, а що вони самі наробили справ, то хай або погоджуються взяти банківський чек, або нічого не буде. Така ідея їм не сподобалась, але вони прийняли це як пояснення того, чому ти пропонуєш їм узяти вексель. Їхня поведінка значно спростила нам справу.

— Дуже спростила, — сказав Борис. — Я не був певен, що ця штука з банківським сертифікатом спрацює. Набагато ліпше, коли вони думають, що муситимуть задовольнитися векселем зі своєї вини.

— А де ми зустрінемося?

— У кав’ярні. «De Paarse Koe».

— Нідерландською мовою це означає «Фіолетова корова», — пояснив Борис. — Хіпівське місце. Поряд із кварталом червоних ліхтарів.

Довга безлюдна вулиця — зачинені крамниці господарчих товарів, купи цегли біля дороги, усе це здалося мені важливим, навіть дуже важливим, хоч ми їхали дуже швидко, й у темряві я нічого не міг розгледіти.

— Їжа там жахлива, — сказав Борис. — Соєві ростки й сухі тости з пшеничних висівок. Здавалося б, туди вчащають палкі дівулі, але насправді там самі лише сиві й гладкі баби.

— Чому ми зустрічаємося саме там?

— Бо ввечері на цій вулиці зовсім нема людей, — сказав Віктор Вишня. — Кав’ярня надвечір зачиняється, але своїх людей вони пускають і тому все тримають під контролем, зрозумів?

Усюди дивовижі. Непомітно для себе я покинув реальність і перетнув кордон нічиєї землі, де ніщо мало сенс. Сонливість, фрагментарність. Скручений дріт та камені-кругляки, накриті плівкою й відсунуті вбік.

Борис розмовляв із Віктором російською мовою. Побачивши, що я дивлюся на нього, він обернувся до мене.

— Ми говоримо про те, що Саша сьогодні у Франкфурті, — сказав він. — Він улаштував вечірку в ресторані для свого друга, якого щойно випустили з в’язниці, й ми довідалися про це з трьох різних джерел, від Ширлі також. Він вважає себе великим хитруном, поїхавши з міста. Коли до Горста дійде, що тут увечері сталося, він хоче мати можливість підняти руки й вигукнути: «Хто, я? Та я до цього зовсім не причетний!»

— Ти, — сказав мені Віктор, — ти живеш у Нью-Йорку. Я сказав, що ти торгуєш мистецтвом, що тебе були заарештували за підробку, а тепер ти здійснюєш такі оборудки, як Горст, значно менші за кількістю картин і значно більші за кількістю грошей.

— Горст — нехай благословить його Бог, — сказав Борис, — Горст був би найбагатшим чоловіком у Нью-Йорку, якби не роздавав усі свої гроші до останнього цента. Він завжди їх роздавав. Окрім себе, він утримує купу народу.

— Для бізнесу це погано.

— Так. Але йому подобається товариство.

— Нарик-філантроп, — сказав Віктор. Він промовив філáнтроп. — Добре, що вони там вряди-годи здихають, а то хто знає, скільки бевзів напхалося б до нього в те кубло. У всякому разі, що менше ти там базікатимеш, тим краще. Нікому не потрібна світська розмова. Лише справи, які вирішуються швидко. Віддай йому вексель, Борю.

Борис щось різко відповів українською мовою.

— Ні, він сам повинен віддати його. Власною рукою.

І на векселі, і на депозитному чеку були написані слова «Фарруко Франтішек, Громадянський банк Анґільї», які лише підсилили в мене відчуття, що я лечу по кривій сновидіння і не можу зупинитися.

— Фарруко Франтішек? Я — він?

Мені здавалося, що за тих обставин це мало значення — так ніби я міг у якийсь спосіб позбутися власного тіла або принаймні перетнув певну межу, за якою звільнився від таких базових речей, як власна ідентичність.

— Я не обирав імені. Довелося брати те, що було напохваті.

— Я повинен буду відрекомендуватися цим ім’ям?

Щось було не так із папером, надто тоненький, а той факт, що на папірці було написано «Громадянський банк», а не «Громадський банк», вселяло підозру, що взагалі тут щось не гаразд.

— Ні, Вишня тебе відрекомендує.

Фарруко Франтішек. Я мовчки спробував вимовити це ім’я, покатав його на язику. Хоч його було важко запам’ятати, воно було достатньо виразним і достатньо чужоземним, щоб узяти на себе загублену в просторі гіперщільність чорних вулиць, трамвайних колій, бруківки та неонових янголів — ми знову в’їхали в старе місто, історичне й непізнаване, з його каналами, велосипедними доріжками та різдвяним світлом, що танцювало на чорній воді.

— Коли ти збирався йому сказати? — запитав Бориса Віктор Вишня. — Він же повинен знати своє ім’я.

— Що ж, тепер він його знає.

Незнайомі вулиці, непередбачувані повороти, анонімні відстані. Я припинив навіть намагатися прочитати назви вулиць або збагнути, де ми є. З усього, що мене оточувало і що я міг бачити, єдиним знайомим мені об’єктом був місяць, який плив високо над хмарами і, хоч був світлим s повним, здавався дивно нестабільним, позбавленим ваги, не тим заякореним місяцем, що над пустелею, а радше місяцем-ілюзією, який міг підстрибнути у відповідь на помах чарівної палички або помчати геть і зникнути в чорній темряві.

ІХ

«Фіолетова корова» стояла на вулиці з одностороннім рухом, ширина якої дозволяла проїхати лише одному автомобілю. Усі інші заклади навколо: аптека, пекарня, крамниця велосипедів — були зачинені й замкнені, крім індонезійського ресторану в далекому кінці вулиці. Ширлі Темпл висадив нас перед самими дверима кав’ярні. Протилежна стіна була вкрита графіті: усміхнені обличчя, стріли, «Обережно — радіація!», трафаретна блискавка й слово «Сезам», криваві літери, як у фільмах жахів: «Не чіпай!»

Я подивився всередину крізь скляні двері. Кав’ярня була довга й вузька і на перший погляд порожня. Фіолетові стіни; лампа з вітражного скла під стелею; неоднакові столи та стільці, розмальовані кольорами, типовими для дитсадка; в приміщенні було темно, лише горіло світло над гриль-баром і в далекому кінці блимала вітрина-холодильник. Хворобливі домашні рослини; чорно-біла фотографія Джона і Йоко з підписом; дошка оголошень, обліплена листівками та повідомленнями про релігійні зібрання, уроки йоги та холістичні практики; на стіні — фреска з арканами Таро, а у вікні надруковане на комп’ютері меню зі стравами на смак Еверетта: морквяний суп, кропив’яний суп, кропив’яне пюре, пиріг із сочевицею — нічого надто апетитного, але це нагадало мені, що востаннє я добре попоїв, саме попоїв, а не чогось перекусив, ще в ліжку з Кітсі, коли ми з нею замовили карі.

Борис побачив, що я дивлюся на меню.

— Я