Адальберт Штіфтер - Вітіко

Молодята подали одне одному руки, трималися за руки й дивились одне одному в обличчя.

— Берто, — мовив Вітіко, — ти казала: я хочу, щоб тобі не було рівні, скільки очі сягають, нехай там здіймаються вгору високі дерева, або стоїть золоте колосся нив, або стелиться зелений оксамит лук. Але ж є багато тих, хто рівня мені, є дуже багато вищих від мене, то чи зможеш ти, Берто, зберігати високу повагу до мене?

— Вітіко, — відповіла Берта, — коли я сказала ті слова, ти відповів мені: я намагатимусь прагнути найвищого.

— Я хотів цього й досі хочу, — підтвердив Вітіко, — а ще казав, що хочу робити все, що можу.

— Що ж, намагання — це початок, — сказала Берта, — а початок ти, Вітіко, зробив. Коло того каменя я сказала тоді: коли я піду за тобою й буду коло тебе, тоді промовляй до людей своєї країни, веди їх до великого і сам ставай великим. Отже, я не можу хотіти, щоб тобі вже тепер не було рівні, але роки минатимуть за роками, і коли-небудь я скажу: Вітіко, тепер тобі ніде немає рівні.

— І роки минатимуть за роками, а ти ніколи не зможеш сказати цих слів, — заперечив Вітіко.

— Тоді я й далі чекатиму, — мовила Берта.

— А якщо ти чекатимеш і чекатимеш? — запитав Вітіко.

— То я знатиму, що ти на шляху, — всміхнулася Берта. — Вітіко, я сказала: якщо ти будеш непомітним чоловіком, то я як твоя дружина пішла б від тебе, щоб ти не зміг піти за мною.

— Я ніколи не буду непомітним, — заперечив Вітіко, — а отже, Берто, з такими почуттями ти будеш мені за дружину.

— Так, я буду тобі за дружину, — підтвердила Берта.

— Отож тепер справдиться те, що мало справдитись, і ходімо вже до твоїх батька-матері, — мовив Вітіко.

— Ходімо, — погодилася Берта.

— І я прошу тебе ще про одне, — додав Вітіко.

— Кажи, — кивнула Берта.

— Ходи зі мною сьогодні, якщо твої батько й мати не заперечать, — казав Вітіко, — на місце, де я вперше побачив тебе, коли ти стояла, увінчана трояндами, і ходи зі мною до каменя, на якому ми сиділи тоді.

— Вітіко, я з радістю піду з тобою, — погодилась Берта, — і ми попросимо про це батька-матір.

— Тож ходімо до них, — запропонував Вітіко.

Молодята пішли коридором назад до кімнати Вюльфгільти. Генріх і досі сидів там поряд із дружиною. Вітіко і Берта стали перед батьком-матір’ю. Вюльфгільта підвелася й поцілувала Берту в чоло. Генріх узяв руку Вітіко в свою і потім поклав її в руку Вюльфгільти, мовивши:

— Вюльфгільто, нехай діти сядуть коло нас.

— Сідайте коло нас, — припросила Вюльфгільта.

Генріх і Вюльфгільта сіли на стільці, поряд із ними сіли Вітіко і Берта.

— Отож ваше бажання має тепер тверду основу, — озвався Генріх, — і невдовзі справдиться. Оскільки ви тепер, Вітіко, як прозвучали ваші слова, отримаєте від нас високу честь, то не погребуйте й малою честю і побудьте трохи нашим гостем.

— З радістю побуду, — мовив Вітіко, — і вшаную цю честь також.

— І для нас буде радістю бачити вас довше, ніж звичайно, — сказала Вюльфгільта,

— Тоді ми б могли поговорити про багато подій, які сталися, а ви, Вітіко, могли б багато розповісти нам, — сказав Генріх. — Та й ви могли б краще пізнати Берту, а Берта — вас.

— Тату, я вже знаю Вітіко, — мовила Берта.

— А я знаю Берту, — додав Вітіко.

— Ну, якщо ви знаєте одне одного, — виснував Генріх, — тоді теперішнє піднесе вас.

— Авжеж, — опустила очі Берта.

— Авжеж, — підтвердив Вітіко.

— А наш дім, наш ліс і наша інша нерухомість могли б спонукати вас до багатьох роздумів, — сказав Генріх.

— І за той час, який в мене ще є, я міг би чогось навчитися, — сказав Вітіко.

— Ви б невдовзі дійшли певних думок щодо тих дій, які виконуєте тепер, — мовив Генріх.

— А ви, безперечно, підтримаєте мене порадою, — припустив Вітіко.

— Якщо ви потребуєте її і якщо вона дасть якусь користь, я залюбки дам її, — запевнив Генріх.

— Я потребуватиму її, і вона дасть користь, — сказав Вітіко.