Ернст Теодор Амадей Гофман - Малюк Цахес

Юлія була схильна вважати все те, що розповіла Гедвіга, сном або, якщо князівна справді стояла біля вікна, облудною грою розпаленої уяви. Ким міг бути той мрець, якого з такими таємничими церемоніями винесли з павільйону? Адже в замку ніхто не зник. І хто б повірив, що той невідомий мрець ще й з'являється ночами там, звідки його винесли? Все це Юлія сказала князівні й додала, що та тінь у вікні також могла бути оптичною ілюзією чи навіть жартом старого мага, майстра Абрагама, адже відомо, що він часто влаштовує такі штуки і, може, заселив порожній павільйон привидами.

– Як швидко, – лагідно усміхаючись, мовила князівна, що цілком опанувала себе, – як швидко ми знаходимо пояснення, коли станеться щось дивовижне, надприродне! А щодо мерця, то ти забуваєш, що сталося в парку перед тим, як Крейслер залишив нас.

– Ради бога, – вигукнула Юлія, – невже справді сталося жахливе? Хто загинув? Від чиєї руки?

– Ти ж бо знаєш, – повела далі Гедвіга, – ти ж бо знаєш, сестро, що Крейслер живий. Але живий і той, хто в тебе закоханий. Не дивись на мене так перелякано! Невже ти не здогадувалась давно про те, що я маю тобі сказати? Ти повинна знати все, бо це може занапастити тебе, якщо й далі приховувати його від тебе. Княжич Гектор кохає тебе, так, тебе, Юліє, кохає палко й шалено, як усі італійці. Я була його нареченою, я й тепер його наречена, але його кохана ти, Юліє. – Останні слова князівна мовила гостро, з притиском, але, правда, без того особливого відтінку, якого додає почуття прихованої образи.

– О господи всемогутній! – крикнула Юлія, і з очей у неї бризнули сльози. – Гедвіго, ти хочеш розбити моє серце? Який похмурий дух говорить твоїми устами? Ні, ні, якщо тобі так хочеться, то зганяй на мені, бідолашній, свої прикрощі і врази, яких тобі заподіяли тяжкі сни, я радо все витримаю, але ніколи не повірю, що це твоє страшне марення може бути правдою! Гедвіго, отямся, ти ж бо вже не наречена того жахливого чоловіка, що з'явився до нас, як сама загибель! Він ніколи вже не повернеться, і ти ніколи не належатимеш йому!

– Ні, повернеться, – заперечила князівна, – повернеться! Заспокойся, сестро! Може, тільки тоді, коли церква з'єднає мене з княжичем, зникне страхітливе життєве непорозуміння, що завдає мені такої муки. Тебе врятує дивна примха долі. Ми розлучимося з тобою, я поїду зі своїм чоловіком, а ти лишишся тут!

Князівна урвала свою мову від хвилювання, Юлія також не здатна була вимовити й слова. Обидві мовчки, обливаючись слізьми, кинулись одна одній в обійми.

Доповіли, що чай подано. Юлія, завжди така спокійна й розважна, тепер була збуджена до краю. Їй не можна було залишатися в товаристві, і мати залюбки дозволила їй піти додому. Князівні також потрібен був спокій.

Панна Нанетта у відповідь на розпитування княгині запевнила її, що князівна пополудні і ввечері почувала себе дуже добре, але захотіла лишитися на самоті з Юлією. Наскільки вона могла побачити з сусідньої кімнати, князівна і Юлія розповідали одна одній різні історії, а також грали комедію, то сміючись, то плачучи.

– Милі дівчата, – тихенько мовив гофмаршал.

– Aimable[289] князівна і мила дівчина! – поправив його князь, блиснувши на нього сердито витріщеними очима.

Збентежений своєю жахливою похибкою, гофмаршал ковтнув, не пожувавши, добрий шмат сухаря, змоченого в чаї. Але сухар застряв йому в горлянці, і він так страхітливо закашлявся, що змушений був швиденько вийти із зали. Ганебної смерті від задушення він уник тільки завдяки придворному квартирмейстерові, який у передпокої досвідченим кулаком виконав у нього на спині, мов на литаврах, гармонійне соло.

Після таких двох порушень етикету гофмаршал побоявсь допуститися ще й третього, тому не зважився вернутись до зали, а попросив квартирмейстера вибачитись перед князем за його раптовий напад хвороби.

Гофмаршалова відсутність розладнала партію у віст, яку звичайно влаштовував після чаю князь.

Коли приготували гральні столи, всі завмерли в напруженому очікуванні, що зробить князь у цьому критичному випадку. Але князь не зробив нічого, лише дав їм знак сідати до гри, а сам узяв за руку радницю Бенцон, підвів її до канапи, посадовив і сам сів біля неї.

– Мені було б прикро, – мовив він лагідно й тихо, як завжди, коли звертався до Бенцон, – мені було б прикро, якби гофмаршал удавився сухарем. Проте він, здається, дуже неуважний, як я вже не раз помічав, бо назвав князівну Гедвігу дівчиною, а тому з нього був би нікчемний гравець у віст. Узагалі, дорога Бенцон, мені сьогодні дуже бажано й приємно було б замість грати у віст конфіденціально перекинутися з вами тут, на самоті, кількома словами, як раніше. Ах, як раніше! Ну, ви ж знаєте мою прихильність до вас, люба пані! Вона ніколи не може скінчитися, князівське серце завжди вірне, якщо тільки непереборні обставини не змусять його повестись інакше.

На цьому слові князь поцілував руку Бенцон набагато ніжніше, ніж, здавалося б, дозволяли його становище, вік і оточення. Очі в Бенцон радісно заблищали, і вона запевнила князя, що давно вже чекає нагоди поговорити з ним конфіденціально, бо має сказати йому немало такого, що не буде йому неприємне.