Ернст Теодор Амадей Гофман - Малюк Цахес

князівна. Раптом душу Юлії осяяло світло, і вона знайшла слова, щоб виповісти те, що виразно побачила у своєму власному серці.

– Що діється, – почала вона дуже поважно і спокійно, – що діється у твоїй душі, Гедвіго, коли ти питаєш мене таке? Що для тебе кохання, про яке ти кажеш? Правда ж, треба відчувати такий могутній, непереборний потяг до коханого, щоб жити тільки думками про нього, щоб задля нього цілком відмовитись від свого «я», щоб лише в ньому вбачати всі свої прагнення, всі надії, всі жадання, весь світ? І це почуття має підносити нас на вершини блаженства? У мене голова крутиться від такої висоти, бо звідти мені видно безодню з усіма жахами неминучої загибелі. Ні, Гедвіго, це кохання, таке саме страхітливе, як і гріховне, не запанувало в моїх грудях, і я твердо віритиму, що моє серце лишиться навіки чистим, навіки вільним від нього. Але може, звичайно, статися, що ми вирізнимо якогось чоловіка з-посеред усіх інших, відчуємо до нього глибоку пошану чи навіть справді чоловіча сила його видатного розуму викличе в нас щирий захват. Навіть більше: в його присутності нас охоплюватиме якесь приємне, загадкове почуття, що підійматиме нас у власних очах, нам здаватиметься, що наш дух тільки тепер прокинувся, що нам тільки тепер усміхнулось життя, ми радітимем, коли він приходитиме, й сумуватимем, коли він ітиме від нас. Ти звеш це коханням? Коли так, то чому мені не признатися тобі, що наш зниклий Крейслер викликав у мені це почуття і що мені його дуже бракує.

– Юліє, – вигукнула князівна, раптом підвівшись і пронизуючи Юлію палючим поглядом, – Юліє, чи можеш ти уявити його в обіймах іншої, не відчувши невимовної муки?

Юлія спаленіла й голосом, у якому бриніла глибока образа, відповіла:

– Я ніколи не уявляла його в своїх обіймах!

– Ох, ти його не кохаєш! Ти його не кохаєш! – різко крикнула князівна і знов упала на канапу.

– О, якби він вернувся! – мовила Юлія. – Почуття, яке я маю до цього дорогого мені чоловіка, чисте й невинне, і якщо я ніколи більше не побачу його, однаково думка про нього, незабутнього, освітлюватиме моє життя, як прекрасна ясна зірка. Але він напевне повернеться! Бо як може…

– Ніколи, – перебила її князівна гостро і твердо, – ніколи він не зможе, не матиме права вернутися, бо, кажуть, він перебуває в Канцгаймському абатстві і скоро, зрікшись світу, вступить в орден святого Бенедикта.

На очах у Юлії з'явились ясні сльози, вона мовчки підвелася й відійшла до вікна.

– Твоя мати, – повела далі князівна, – твоя мати правду каже, цілковиту правду. Добре, що його немає з нами, того божевільного, який, мов лихий дух, удерся в затишок нашого серця і зранив наші душі. А музика була тими чарівними тенетами, якими він нас обплутав. Я не хочу більше ніколи його бачити!

Князівнині слова були для Юлії мов удари кинджала, вона схопила капелюшок і шаль.

– Ти хочеш піти від мене, моя мила приятелько? – вигукнула князівна. – Лишись, лишись зі мною і втіш мене, якщо можеш! Ці зали, цей парк наповнені страхом і тривогою! – Князівна підвела Юлію до вікна, показала на павільйон, де жив ад'ютант княжича Гектора, і мовила глухим голосом: – Глянь туди, Юліє, ті стіни приховують грізну таємницю! Кастелян і садівники запевняють, що, відколи поїхав княжич Гектор, там ніхто не живе, що двері міцно замкнені, а проте… О, глянь туди, глянь! Хіба ти не бачиш там, у вікні…

Справді, Юлія помітила у вікні, прорізаному у фронтоні павільйону, темну постать, що відразу ж зникла.

Юлія, відчуваючи, як судомно здригається князівнина рука в її долоні, висловила думку, що тут не може бути й мови про якусь грізну таємницю чи про щось неприродне, дуже можливо, що то просто хтось із челяді, не спитавшись дозволу, користується павільйоном. Його можна негайно обшукати, і таким чином зразу з'ясується, що то за постать видно у вікні. Князівна у відповідь на це сказала, що старий вірний кастелян давно вже на її бажання зробив це й запевнив її, що в цілому павільйоні не знайшов ніде й сліду живої істоти.

– Послухай, – повела далі князівна, – послухай, що сталося три ночі тому! Ти знаєш, що від мене часто тікає сон і що я тоді встаю і ходжу по кімнатах, аж поки стомлюся і та втома допоможе мені заснути. І ось три ночі тому безсоння привело мене до цієї кімнати. Зненацька я помітила, як по стіні майнув мерехтливий відблиск світла. Я виглянула у вікно й побачила чотирьох чоловіків. Один із них ніс потайний ліхтар. Вони подалися в напрямку павільйону й там зникли, але я не помітила, чи вони зайшли в нього, чи ні. Та незабаром засвітилося те саме вікно, що ти оце бачила, і в ньому замиготіли тіні. Потім там знов погасло, зате на кущі біля павільйону впала смуга яскравого світла, мабуть, з відчинених дверей. Світло дедалі ближчало, аж поки нарешті з кущів з'явився чернець-бенедиктинець, що ніс у лівій руці смолоскип, а в правій розп'яття. За ним ішло четверо чоловіків, несучи на плечах мари, покриті чорним покривалом. Вони встигли пройти лише кілька кроків, як раптом дорогу їм заступила якась постать, загорнута в широкий плащ. Вони зупинилися й поставили мари на землю. Чоловік у плащі стяг із них покривало, і стало видно труп. Я мало не знепритомніла й тільки встигла помітити, що чоловіки знов узяли мари на плечі і квапливо пішли за ченцем широкою кружною дорогою, яка недалеко звідси виводить із парку на шлях до Канцгаймського абатства. Відтоді