Кайла Броді-Тернер - Легенди Ґотліну, Кайла Броді-Тернер

–Ви належите одне одному, Старла–Кассіопея.

–Я не хочу, щоб він був моєю половиною. – тремтячим тоном сказала вона. – Це можна викорінити?

–Ні. – тут же відповіла ворожка. – Без половини, ви можете померти.

–Мені начхати! Я краще помру просто зараз, ніж належатиму йому!

–Він – демон. Але кожному демонові належить свій ангел. Ви єдине, що тримає його в цьому світі.

–Тоді можеш розітнути мене просто тут! – крикнула Старла, схопившись за палаючі щоки. – Якщо я те, що не дає цій гидоті здохнути, я з радістю...

–Неприйняття половини загрожує. – відповіла ворожка, пильно дивлячись у її очі. – Помре один – навіки згасне сила іншого, Старла–Кассіопея.

Відраза, презирство, ненависть. Ось те, що вона відчувала щодо Брока. Але факт того, що це було відомо йому, розлютив її. "Око за око" – ха! Як вона могла відразу не зрозуміти, до чого він сказав це Ельзі! Звичайно ці двоє щось знали! Відправивши ворожку, Старла знервовано походжала палацом. Ні–ні... такий розклад її не влаштовував. Перемістившись до палацу Брока, Старла штовхнула двері, і ті злетіли з петель. Брок вправлявся за клавішами рояля і, побачивши зламані двері, знизав плечима, не припиняючи грати.

–Старло! Вітаю, вип'єш? На стійці свіжий Лонг–Айленд. – весело відгукнувся він, продовжуючи перебирати клавіші.

–Якого біса, Броку? – здивувалася Старла. –Ти знав, що я прийду?

–Здогадувався. – коротко кивнув він.

–Ти знав, що ми...

–Половини? – не припиняючи грати, відповів він. – Так, твоя мати ніби, як була Арланою до зміни циклу.

–Це неможливо. – насупилася вона.

–Хочеш вір, хочеш ні. – знизав плечима Брок.

–Досить! – вигукнула вона, піднімаючи рояль червоними променями, що виходили з її тіла.

Брок піднявся і мовчки рушив до випивки.

–Чому ти не сказав мені? – запитувала вона, стиснувши руки в кулаки.

–А ти б захотіла це дізнатися? – запитав Айріал. – Ось я, наприклад, не дуже зрадів такій звістці. – він відпив коктейль, знизавши плечима.

–Що?! – здивувалася вона. – Ти не зрадів?!

Недбало кинута Айріалом фраза, вивела дівчину з себе. "Його не обрадувало, що вона його половина?! Так, він, схоже, знущається!" Тим часом Брок обмірковував відповідь, він сперся спиною на мармурову колону вітальні його маєтка. На ньому було чорне пальто і костюм. Старла спіймала себе на думці, що хлопець вельми гарний, якби він не був багатовіковим убивцею, звісно.

–Ну... ти справила найгірше перше враження. – згадав він.

–Ти зараз серйозно, Броку? – не повірила Старла.

Вона вміла зводити чоловіків з розуму одним своїм виглядом. Така невтішна оцінка від її ворога, чомусь вводила її в сказ.

–Посуди сама...– розмірковував він. – Ти споганила найкраще авто мого прокатного салону. – він загнув палець. – Зіпсувала мені басейн, вечірку, розполохала гостей... – він розреготався. – Багатьом, до речі, ти не до кінця стерла пам'ять... – він змовницьки подався вперед, додавши пошепки: –  Халтура. Потім, намагалася вбити мене, ображала мого найкращого друга...– він скорчив міну. –Все це якось непривабливо.

–Ти вбив мого хлопця! – крикнула вона.

–Еліот, так? – махнув рукою він. – Я вже чув про це, Старла. І мені шкода, але що б я не сказав, цього буде недостатньо.

Старла відчувала, що Брок бреше.

–Ні. Це не те.

Брок насупився.

–Що?

–Ти брешеш.

–Брешу? Ти ж бачила його тіло.

–Я не казала, що ти брешеш про смерть Еліота.

–Втім, я не брешу. Мені справді шкода і я житиму з ким скільки мені буде відведено.

–Я відчуваю щирість вибачень.

–Тоді в чому брехня?

–Він живий?

Брок мовчки дивився на неї. Старла притягнула його за лацкан жакета до себе.

–Відповідай, він живий?!

Брок відвів погляд, Старла з силою відштовхнула його.

–Але, як?!

–Я воскресив його.

–Не можна воскресити померлого.– рішуче хитала головою вона.

–Є інші способи і в них є своя плата.– знизав плечима він.

–Плата?

–Він тепер інша людина, живе в іншому місті, його оточують інші люди.

–Але він живий...–зойкнула вона.

Старла опустила очі, борючись з емоціями, а потім глянула на Брока впритул.

–Якщо ти думаєш, що це щось змінить... – вгамувавши тремтіння в долонях, почала вона.

–Звісно, ні.–пирхнув він.– Прийшла вбивати – то, чого зволікаєш? Ще трохи і я почну думати, що подобаюся тобі.

–Я тебе зневажаю.– спрямувавши в нього погляд, повідомила вона.