Павло Архипович Загребельний - Тисячолітній Миколай

Полтаву. Але не Київ і не наш Нижньодніпровськ, до якого моя душа, сам розумієш, не лежить ніяк.

— Я не буду гарькати, — несподівано переходячи на тон майже урочистий, заявив Марко, — але ні в які сільськогосподарські інститути я не маю наміру поступати.

— Не маєш наміру? А які ж твої наміри?

— В мене свої плани.

— Це секрет? Чи, може, поділишся з братом?

— В мене від тебе ніяких секретів. Казав же тобі, що Дмитро Карпович хвалить мене за талант.

— У драмгуртку?

— В п’єсах Корнійчука і Погодіна за роль Володимира Ілліча Леніна. І Корнійчук сказав, що я талант і що ніхто так не вміє гарькати, як я. У мене точно, як у самого Леніна.

— А він чув, як говорить Ленін?

— Чув чи не чув, а він усе знає.

— Ну, гаразд, не мені змагатися з авторитетом Корнійчука. То які ж твої плани?

— Райком комсомолу дає мені характеристику для вступу до Нижньодніпровського інституту культури. Дмитро Карпович говорив з Корнійчуком, і Олександр Євдокимович пообіцяв, що теж підтримає мою кандидатуру.

— Може, тебе й без екзаменів приймуть?

— Чому без екзаменів? Ми вже з Дмитром Карповичем підготували два монологи Леніна. Один з «Правди», другий з «Человека с ружьем». Я й прочитаю обидва.

— Двома мовами?

— А що? В нас дві рідні мови: українська й російська.

— Хіба може в людини бути дві матері?

— Звичайно, може. Одна та, що народила, а друга та, що виховала. Ось мене виховала Радянська Батьківщина, а в неї мова — російська. Знаєш же, що сказав про російську мову Володимир Маяковський: «Я русский бы выучил только за то, что им разговаривал Ленин».

— Це я знаю. І ким же ти будеш після цього інституту культури? Я й не чув про такий інститут.

— Щойно відкрився. Буду артистом. Дмитро Карпович каже, що, може, й великим.

— Ага, великим. Це непогано. А я, бачиш, Марку, мав надію, що ти зостанешся біля землі.

— А що земля? Вічне рабство!

— Рабство?

— Дмитро Карпович каже; земля — це прокляття. Людина біля неї — у вічному рабстві. Раб землі, раб рослин, раб тварин, раб погоди, пір року, врожаїв і недородів. А соціалізм, як сказали класики, це перехід із царства необхідності в царство свободи. Тому треба рватися від землі, визволятися з рабства!

Язик свербів спитати Марка, хто ж його годуватиме в тім царстві свободи, та я вчасно прикусив свого зрадливого язика. Брат був у тому небезпечному віці, коли щонайменше нагадування про те, що досі його хтось годував, може викликати не почуття провини, а навпаки: нахабне бажання до кінця життя залишитися дармоїдом.

Я тільки спитав для певності:

— То ти вже остаточно вирішив?

— Я ж тобі сказав, що не буду гарькати.

— З культурою я тобі навряд чи поможу. Ну, грішми, ясна річ, помагатиму.

— Дякую. Хоч Дмитро Карпович запевняє, що мені дадуть Сталінську стипендію.

Я вже не мав сумніву: за безруким Дмитром Карповичем замаячить на обріях майбутнього всесильна рука самого Корнійчука, а там ще й високої та стрункої Ванди Василевської. А хто ти, Миколо Сміян, з твоїм тисячолітнім досвідом, але без щонайменшого впливу в цім дивнім житті, що зветься вже й не життям людським, а якоюсь бучою, бойовою й кипучою?

Я відступився, розбитий і засоромлений, нова хвиля давнього сорому знов налетіла на мене, бо ми поверталися назад і йшли понад балкою, по той бік якої темно вивищувалося пустирище на місці Филофієвої хати і великого садка з солодкими, як гріх, баргамотами, я спантеличено спотикався на твердій стежці, загадкова сіть білих стежок спліталася перед моїми очима в лабіринт без виходу, мабуть, мені б довелося блукати там до самого ранку, але Марко несподівано твердою рукою вивів мене звідти, не помітивши мого збентеження.

Він міг лишатися спокійним, бо не на тих стежках вирішуватиметься його доля.

А я?

Спати я не міг. Зозуля після щедрих сільських пригощань так хропів у хатині, що міг викликати в нічній Зашматківці землетрус і дніпровську повінь. Бряжчали шибки, злякано скрикували крізь сон кури на сідалах, похоркував у хлівчику підсвинок, не було мені спокою в дворі, я вийшов за ворота, спустився в берег і тихо побрів левадою між молодими вербами.

Може, Марко має слушність? Може, так і треба? Народжені в землі — чи ж навіки приречені зоставатися прикутими до неї? А що земля наша — лоно чи могила, колиска чи бойовисько?

В «Слові о полку» чорні хмари напливають на степи з моря, трепещуть сині молнії, могутнії ріки течуть в сім степу, вітри віють не зерно, а душу людську від тіла, звіриний свист, вовки по яругах, орлиний клекіт над костями, лисиці брешуть на черлені щити, люди скачуть, як сірі вовки, а не плентають за сохою. Для Шевченка це земля, де «родилась, гарцювала козацькая воля, де ляхами, татарами засівали поле». Січ козацька не пшеницею степи засівала, а кріпостями і паланками. «Земля не золото, а мідь, і небо не блакить, але залізо»[21] «Що орать, коли наше поле невільне!»[22]

Але ми вперто орали свою землю, може, сподіваючись, що не тільки пшениця виросте в цих степах, а й щаслива доля.

Відтоді, як з’явилося таке недосконале і навіть злочинне утворення, як держава, на жаль, ніхто ще не вигадав нічого кращого, що сприяло б зосередженню і вияву можливостей і здібностей того чи іншого народу. Всі держави, від шумерів і єгиптян аж до сучасної Америки, будувалися за принципом мурашника, де точно розподілено функції між усіма членами спільноти, та саме це й помагало шевцеві стати шевцем, живописцеві — живописцем, поетові — поетом. Могутня скіфська держава, коли придивитися пильніше, мовби розпадається на кілька держав: державу воїнів, державу хліборобів, державу чудотворців, чиє золото досі знаходимо в степових могилах. Українців уже від самого їхнього народження кинуто хоч і на землю щедру й прекрасну, та водночас і на трагічні розпуття історії, де звідусіль загрози й небезпеки, жадібні пельки, завидющі очі, загребущі руки. Вся історія роздерта, розпанахана, порубана й посічена. Князі вибудовували державу, щоб назавтра розвалити її, пороздававши синам і онукам. Козацтво на віки цілі припнуте було волосяним татарським арканом до Дніпрового пограниччя і з тугою дивилося, як наповзає на родючі степи чуже панство. Гетьмани готові були запродати рідну землю хоч і самому нечистому, аби лиш утримати в руках булаву, і дев’ять років Богдана Хмельницького і кільканадцять місяців Івана Мазепи сяють тепер крізь віки, мов золотий сон. Саме тоді стрепенулася душа українця, вчорашні хлібороби й