Жан-Крістоф Руфен - Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен

без жодних власних зусиль, викликав прихильність жінок, йому поки що доводилося зустрічатися лише з тим коханням, яке збуджував він сам, нічого не відчуваючи особисто. Ці нерозділені пристрасті нічого його не навчили, хіба що за винятком уміння уникати неприємностей, якими погрожували надто сильні прояви ревнощів у деяких чоловіків. Один з цих ревнивців навіть змусив його негайно лишити Венецію під загрозою катастрофи… Увесь той час, поки він мешкав у Каїрі, йому вдавалося поводитися досить обачно, щоб вийти без жодних прикрих наслідків з кількох інтрижок, до яких його намагалися затягнути чарівні та палкі османки. Один бей, який вважав його своїм другом, навіть запропонував укласти шлюб зі своєю старшою донькою. Звичайно, що умовою такого шлюбу було навернення в магометанство, і Жан-Батіст скористався цим приводом, щоб його уникнути, бо, зі свого боку, не плекав жодних почуттів до нареченої.

На щастя, він був досить розсудливим, щоб не плутати ці амури та плезіри з коханням, і охоче визнавав, що ніколи в житті з коханням не зустрічався. З цього приводу він не жалівся і не каявся: так воно було, та й годі. Ніколи жодна жінка не викликала в ньому цього нескінченного збентеження, не захоплювала весь його розум цілком, не підкоряла собі його серця та почуттів, у чому, власне, й мало проявлятися кохання. Він звик бачити в усьому, що з ним траплялося, лише приємний бік, і тому швидше вітав себе з тим, що пристрасть ніколи не стримувала його свободи. Тому й не відчув надмірної радості через те, що напередодні найзахоплюючої авантюри, яка тільки може трапитися в житті, його почав переслідувати тендітний та хвилюючий образ мадемуазель де Майє.

Дорогою повільно їхав на віслюку старий бідняк. У нерухомій тиші вечора було чутно, як цмокає язиком старий, і як у тому ж ритмі глухо шурхотять копита. До сідла віслюка була причеплена торбина, напхана плодами опунції. Жан-Батіст подав знак селянину, і, коли той під’їхав до нього, простягнув йому піастр та отримав натомість чотири плоди. Продовжуючи розмірковувати на своїй лавці, він почав чистити їх своїм складним ножем.

Тепер він не шкодував, що був охоплений коханням — цього разу то було саме воно. Питання було в тому, що робити. Йому спадали на думку лише невдалі рішення. Якщо він залишиться в Каїрі, то відчує на собі гнів консула, який, звичайно, буде його переслідувати, аж доки не вижене з міста. У цьому разі буде неможливо уявити собі жодного зближення з його донькою. Бідолашне дитя так захопилося, бо нікого в своєму житті не бачило, але ж вона — шляхетна дівчина, з якою чоловік, подібний Жану-Батісту, не може мати нічого спільного, особливо, якщо він позбудеться того ефемерного становища, до якого піднесла його на мить доручена місія. З іншого боку, якщо він поїде, то може ніколи не побачити її. Це й буде найкращим рішенням. Усе минає, і подорож допоможе позбутися і важких, і приємних спогадів, додавши до них чимало нових вражень.

Однак, щось йому підказувало, що він зможе поєднати несумісне, тобто не відмовитися ні від бажання побачити Абіссінію та прославитися там, ні від спроби підкорити серце недосяжної Алікс де Майє, про яку все його єство проголошувало, що її було створено лише для того, щоб вона зустрілася з ним і саме його зробила щасливим.

Опунція виявилася соковита й солодка. Йому подобався вибагливий контраст між жорсткими зернятами та ніжною м’якоттю фрукта. Жан-Батіст узяв другу. На ній були колючки, і він уколов собі палець. «Вона така солодка через те, що має колючки», — подумав він.

Це була одна з тих пустих фраз, що спадають інколи на думку під час роздумів. Він, звичайно, хотів сказати: саме колючками кактус захищає свої плоди від тварин, яких міг би привабити їх солодкий смак. Але його розум, під впливом думки, що ним володіла, сприйняв та переробив цей парадокс. Його нібито щось осяяло: «Ось, — подумав він, випустивши з рук опунції, — саме так воно є. Між нею та мною величезна прірва; лише величезні зусилля можуть її подолати. Якби я залишився в Каїрі, я більше б її не побачив, ніколи не наблизився до неї і нічого б не було можливим. Але місія, яку мені доручили, попри численні загрози, може принести мені велику славу. Я вирушу до Абіссінії, вилікую Негуса, повернуся з амбасадою, якої вони чекають, доїду з нею до Версалю. Людовік XIV пожалує мені титул, і консул не зможе відмовити мені в руці своєї доньки. Ось так. Сьогодні шпички, а завтра, завдяки їм, насолода».

Молодий чоловік підвівся і, щось бурмочучи про себе, великими кроками попрямував до виходу з саду. Тепер, коли він визначився в головному, усе інше мало легко влаштуватися. Він спокійнісінько випрацював собі план дій, знайшов його чудовим, і вирішив його дотримуватися.

Відтак усе, і, особливо, його місія, уявлялося йому в новому світлі. Спочатку він без жодного ентузіазму гадав, що вона має на меті лише здійснити задуми Короля і папи. Тепер збагнув, що подорож може стати знаряддям для здобуття власного щастя. Справа набувала особливого значення…