Жан-Крістоф Руфен - Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Дуже добре, — сказав месьє де Майє. — Скажіть будь ласка, а яким чином усе це стосується мене?
— Зараз поясню. Це тимчасова праця. Коли я повернуся з Абіссінії…
Консул опустив очі додолу.
— Так, — знов рішуче почав Жан-Батіст, — я казав, що коли я повернуся з Абіссінії, метр Жюремі вернеться до Каїру і ми продовжимо нашу тутешню справу.
— Чудова ідея.
— Отже…
— Отже?
— Ми залишаємо наш дім так, як є.
— Я не бачу в цьому жодного неподобства. Не морочте собі голови платнею, — сказав самовіддано консул, бо йому здавалося, що він розуміє, до чого клонить лікар.
— Я не про це. Я прирахував платню за рік уперед до витрат, які вам представив.
— Тоді все добре!
— Ні, сказав Понсе, який уже двічі встиг пройти уздовж маленької кімнати, де вони були, і тепер прямо-таки виріс перед очима консула, оскільки був на голову вище за нього. — Цей будинок нічого не вартий, але те, що в середині, має велику цінність. Там усе, що нам потрібно для праці, але це ще не так важливо. Головне — ми виростили там багато безцінних рослин, які терпляче схрещували упродовж останніх років. Не можна допустити, щоб вони загинули.
— Гадаю, можна наказати моїм людям поливати їх…
— Поливати! Вашим людям! О! Месьє, як мало ви знаєте про ці речі! — сказав Понсе, зводячи очі до неба. — Невже ви вважаєте, нібито кількох краплин води, що їх хто-небудь коли-небудь виллє у горщик, вистачить для того, щоб підтримати життя подібного скарбу?
— Так, без жодних сумнівів, я так вважаю, — пробурмотів консул.
— То ж ні! — прогримів Понсе, — це не так. Саме за це нам платять: за знання про цей дивний світ, поруч з яким людські інтриги — лише невинні пустощі. Ви собі не уявляєте, скільки потрібно терпіння, чуття, пам’яті, щоб змусити розумно розвиватися усі ці люто ворогуючі між собою істоти.
Як завжди, коли Жан-Батіст бував захоплений розмовою, він жваво жестикулював руками.
— Одна з рослин, наприклад, помре, якщо температура підвищиться на кілька градусів. Вам це відомо, вам здається, що достатньо буде відчинити вікно. Та де там! Виявляється — вона боїться протягу, і завтра ви знаходите її мертвою.
Він казав про це так, як кажуть про вбивство людини, і в месьє де Майє навіть очі лізли на лоб від жаху.
— А друга, — продовжував Жан-Батіст, змушуючи консула здригнутися, — вбирає всю воду, скільки ви й не дасте. Її вже розпирає, листя налилося, розпухло, набрякло. Немов той бурдюк, то ж ви виливаєте в її горщик щоранку по цебру води. А тут у неї починається період спокою. Ніщо вам не вказує на це, хіба що кілька майже непомітних ознак, над описом яких ботанікам довелося корпіти мало не сторіччя. Ось тут-то, саме у ці дні, одної склянки, що ви виллєте їй під коріння, буде достатньо, щоб вона повністю згнила. Є й такі, що не виносять сусідства з деякими іншими; буває, що сусіди жеруть один одного, задушують, б'ються не на життя, а на смерть усією силою своїх гілок. Ви гадаєте…
— Здається, я зрозумів, — перервав консул, який бажав скоріше приєднатися до гостей. — Хто ж вам потрібен для догляду за вашими годованцями?
— Мені потрібен хтось освічений, хто добре вміє читати, бо ми все записали. У нас є зошити, в яких описано кожний вид, звідки він походить, чим хворіє, чим живиться, скільки п'є, як дихає. Але це не все. Трапляються такі вчені, що тільки торкнуться рослини, так вона й засохне. Якщо ми витрачаємо стільки зусиль на те, щоб здобути ці знання, то рослина впізнає нас ще до того, як побачить. Довірте, наприклад, догляд за нашим домом месьє Масе: він за тиждень перетворить його на кладовище.
— Кого ж тоді? — запитав консул, з розпукою почувши, як відхиляють кандидата, якого він як раз хотів запропонувати.
— Я вже сказав, деякі люди мають на собі знаки, котрі рослини розцінюють як сприятливі. Ми, ботаніки, теж навчаємося якимось чином розпізнавати тих, хто буде в них у фаворі. Тут я бачу лише одну особу, що її природа наділила подібною властивістю.
— Добре, що маємо хоч одну, — промовив консул, бажаючи покласти край цій справі. — Назвіть її ім’я, я негайно її викличу.
— Це мадемуазель ваша донька.
Кинувши свою бомбу, Понсе відступив на два кроки та замовк, очікуючи відповіді. Консул втратив дар мови.
— Моя донька, — сказав він нарешті з виразом обуреної гідності, — є особою, положення якої не є сумісним з подібною працею.
— Але ж природа зробила її гідною такої праці.
Розділ 11
— То не є важливим, що дозволяє природа, коли проти цього виступає суспільство. Негайно облиште цю ідею і знайдіть, прошу вас, іншу кандидатуру.
— Іншої немає.
— Отже, ваші рослини позасихають і вам відшкодують збитки.
— Справа не в грошах, — рішуче сказав Жан-Батіст.
Потім наблизився до консула і заговорив спокійніше:
— Ви розумієте, від вас не вимагатимуть нічого особливого. Ми з моїм підручним завтра їдемо. Будинок залишається пустий. Мадемуазель ваша донька знайде на великій етажерці дві товсті книжки, де все записано латиною. За решту я спокійний — їй притаманна та делікатність, якої потребують рослини, і вона сама здогадається про все, що їм знадобиться.
— Я бачу, ви наполягаєте, хоча питання вже вичерпане. Моя донька не піде.
— У цьому разі я теж не піду, — скрикнув Жан-Батіст. — Ви знайдете когось іншого, щоб нюхав негусові вавки.
— Поводьтеся ввічливіше, месьє, йдеться про королівську особу.
— Про королівську особу та про її вавки. І я передоручаю їх вашому піклуванню.
Жан-Батіст зробив реверанс та відчинив двері.
— Досить, Понсе, — гукнув консул. — Ваш нескінченний шантаж переходить межі розумного. Послухайте-но, що я вам скажу, але зачиніть спочатку двері.
Лікар зупинився на порозі.
— Ви вже вісім днів вигадуєте нам нові умови. Але ж в усьому має бути міра. Я урочисто заявляю вам: зробіть стосовно вашого будинку необхідні розпорядження, за винятком того, що ви мені запропонували, і що цілком неприпустимо. А потім вирушайте до Абіссінії, інакше…
— Інакше?
— Інакше я негайно накажу заарештувати вас. Я маю повну владу над представниками нашого народу в цьому місті. І я застосую цю владу до вас без жодного пом’якшення.
— У такому разі нехай мене зараз же заарештують.
— Не вимушуйте мене! — гукнув консул.
Понсе простягнув руки, немов для того, щоб на них наділи наручники.
— Чого ви чекаєте?
На шум прибігли месьє Масе
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен», після закриття браузера.
