Анна Мавченко - З роду старої крові, Анна Мавченко

– Свою ціну я назву згодом, – пообіцяв безсмертний, а тоді розвернувся впівоберта й додав, перш ніж піти: – маєш годину на те, щоб зібрати речі. Я повернуся, коли час закінчиться.

– Мені вистачить і меншого, – нетерпеливо кинула Еллі. – Я нічого з собою не братиму. Не хочу, щоб у новому житті бодай щось нагадувало про старе. Але мушу повернути декому його борг.

Погляд дівчини став скляним – і це змусило Інґвара непомітно напружитися. Йому здалося, що вона задумала щось неодмінно нехороше, проте втручатися в ці плани не поспішав: хотів поспостерігати за тим, що його нова знайома робитиме далі. Тож просто кивнув і вийшов. Покинув її до потрібного моменту.

Щойно Еллі зосталася сама – миттю кинулася до вентиляційної труби. Відслонила решітку, дістала звідти пляшечку з протизаплідною рідиною й хутко заховала її вглибині корсету. Дівчині здавалося, якщо дві-чотири краплі цього диво еліксиру здатні позбавити небажаної вагітності, то значно більша його доза в змозі зробити людину безплідною. Така помста втамувала б ненаситну жіночу лють і стала б гідною платою за зґвалтування. І хоч принцеса не знала напевне, чи це подіє, все ж збиралася ризикнути. Вечір сьогодні був щедрий на везіння, й вона сподівалася, що не розтратила всю ласку своєї мінливої вдачі.

Через кілька секунд Корнелія прочинила двері, що вели в коридор, і, прикинувшись хворою, покликала свою служницю Вівіан, невдоволено підмітивши двох вартових.

– Ваша Високосте, вам знову зле? – стурбовано запитала дівчина, щойно вони обидві повернулися до спальні принцеси. – Той незнайомець сказав…

– Слухай мене уважно, Вівіан, – пошепки перебила її Корнелія. – Мені потрібна твоя допомога: треба відвернути увагу варти.

– Що? – здивувалася служниця. – Не розумію. З вами все гаразд?

– Неодмінно буде, але ти повинна мені допомогти. Я мушу ненадовго вийти звідси. Непоміченою, розумієш? – Еллі несильно стиснула руки служниці й зазирнула їй у вічі нестерпно жалібним поглядом. – Подбай про те, щоб охорона ненадовго втратила мої спальні зі свого поля зору.

Вівіан стурбовано закусила нижню губу, проте нерішуче кивнула.

– А! І ще скажи, чи ти, бува, не бачила Його Величність?

– Він був тут. Постояв трохи нервово за дверима, але пішов.

– Куди, – нетерпляче поцікавилася принцеса.

– Не знаю, – стенула плечима дівчина. – Спустився кудись сходами…

– Чудово! – видихнула з легким полегшенням Корнелія й підштовхнула помічницю в бік: – Пора. Придумай щось, прошу.

Вівіан невпевнено попленталася до дверей. Через кілька секунд з коридору долинув її приглушений нерозбірливий голос. Коли розмова стихла, Корнелія для надійності зачекала ще пів хвилини – і знову визирнула. Ззовні було пусто. Втішившись, дівчина швидким кроком рушила в бік кабінету свого тепер уже колишнього нареченого.

Ця частина поверху виявилася пустою, хоч і до цього тут не надто багато водилося охоронців. Король Артмен, як Еллі встигла зрозуміти за той недовгий час, що тут прожила, дуже переймається наявністю кротів у лавах своїх слуг і варти. Це майже як параноя. Тому тут, у приватному секторі, дуже мало сторонніх людей, зате кожні двері відмикаються іншим ключем, а стіни достатньо товсті для того, щоб зробити підслуховування неможливим (у цьому Корнелія теж упевнилася особисто). Крім того, відсутність охорони на поверсі компенсується її наявністю біля входу на цей поверх, а ще особистою вартою короля, яка завжди й кругом його супроводжує. Кожні дві години довірені охоронці роблять обхід і перевіряють усі кімнати, але принцесі хотілося вірити, що цього вечора, зважаючи на наявність сумнівних гостей у замку, увага сторожі буде прикута до іншого місця. Дівчина загалом не сильно уявляла, що робитиме, якщо раптом її хтось побачить. А вартувало б не просто уявити, а ще й, по-доброму, придумати якийсь більш-менш реальний план відступу, бо вона фактично порушує закон і скоює злочин проти корони, що становить загрозу не лише новоукладеному перемир'ю, а й її життю. Втім, ейфорія від того, що доля подарувала їй другий шанс на рятунок, спонукала не зупинятися. В голові пульсувала шалена думка, що це останній шанс помститися чоловікові, який змусив її страждати задля потіхи власного его. Й лише це тут і тепер грало роль.

Відмикати різні замки Корнелія навчилася ще в дитинстві. У замку короля Сайріфії чимало кімнат залишалися для неї під забороною, але цікавість – невситимий дитячий голод, який можна було вгамувати лиш одним чином: перетворивши таємне на явне. От і тепер підкорити замок королівського кабінету вдалося за лічені секунди лише з допомогою двох декоративних шпильок.

Дівчина стиха пирхнула. «Не надто надійний захист» – подумала вона, несміливо штовхаючи вперед двері. Обвела пильним поглядом темне приміщення й, переконавшись, що всередині нікого немає, злодійкувато роззирнулась і переступила поріг кімнати. Двері за собою обережно зачинила й раптом почула негучне клацання. Нехороше передчуття вмило її тіло холодом з голови до ніг. Вона поклала пальці на ручку й обережно її смикнула – двері не піддалися. Спробувала ще раз – результат той самий. Паніка підступила до горла, однак Корнелія вирішила спершу зробити те, задля чого так сильно ризикувала, а вже потім розв’язувати нову проблему.