Анна Ліє Кейн - Полонянка спустошених земель, Анна Ліє Кейн

- Хан Мансур аль-Торезмі, - я повільно схилила голову, вирішивши привітатися, але знову підвела погляд і з викликом подивилася на чоловіка. Він оглядав мене, як дорогий подарунок. Мов цікаву річ, яку привезли йому здалека.

Такими ж поглядами дивилися на мене кілька чоловіків у дорогому вбранні, що стояли за троном хана. Вартові на мене не звертали уваги. Їхні погляди завмерли у порожнечі перед собою. Але збоку я раптом почула шепіт.

Озирнувшись помітила дивне розмежування приміщення. Воно наче розділилося на дві половини. Чоловіки знаходилися в одній частині кімнати, а у другій сиділи жінки. Обличчя та волосся останніх прикривала тонка напівпрозора тканина, залишивши глядачеві лише очі. Жінки зацікавлено роздивлялися мене та перешіптувалися.

- Радію, що ви нарешті дісталися Анри, - у голосі хана звучала насмішка. Він повільно прокручував золоті персні на пальцях. - На жаль, у вас не було змоги роздивитися місто. Але у вас ще буде час погуляти вулицями.

Я слухала хана, не розуміючи, що маю сказати. Він наче щось обмірковував, поки погляд темних очей блукав моїм тілом. Після дороги мені навіть не дали змоги помитися та переодягнутися. Тому, гадаю, він бачив перед собою жалюгідне брудне дівчисько, і зовсім не розумів що могли оспівувати барди Мілаїри.

- Ви знаєте, Резедо-Сандро, - повільно сказав Мансур. - Навіщо я привіз вас у палац?

Я не квапилася з відповіддю. Жінки на своїй половині знову зашепотіли, та на них ніхто не звернув уваги. Я помітила, що чоловіки навіть не повертали у їхній бік голови, наче там взагалі нікого не було.

- Ви хотіли бачити мене своєю полонянкою, - відповіла тихо, але дивилася прямо у вічі хана. Він посміхнувся ширше і відкинувся на спинку свого крісла:

- Помиляєтеся, - повідомив він та розтлумачив мені свій задум: - Я хотів, щоб інші бачили вас моєю полонянкою. Мені насправді не буде з вас ніякої користі, - чоловік потягнувся рукою праворуч і взяв з таці золотий келих. Ним він вказав на мене: - Ви надто сіра, Резедо-Сандро, - чоловік наморщив ніс і відпив з келиха, а жінки почали тихо веселитися та глузувати. Їхній сміх звучав як шурхіт паперів та дзюрчання води у струмку. До мене долинули слова: “іноземне мишеня”. І я раптом відчужено усвідомила, що саме так мене відтепер будуть називати.

Хан не повернув до жінок голови, але самовдоволено посміхнувся і продовжив.

- У ханстві сірий колір не в пошані. Бо сірими бувають миші.

- А ще сірими бувають змії, - підказала я. В ту ж мить жінки ошелешено завмерли та замовкли. А хан насупився:

- У змій є ікла, - неквапливо промовив він. - І сильне тіло. А у мишей лиш маленькі зубки та писклявий голос, - хан зробив ще один ковток. Бічним зором я спостерігала за тим, з яким захопленням на чоловіка дивляться жінки, та намагалася зрозуміти хто вони такі. Невже, усі його наложниці?

- Ви станете служницею у моєму гаремі, - хан раптово втратив бажання гратися словами. Він сказав це сухо і коротко: - Ви моя полонянка, Резедо-Сандро. І будете нею допоки триватиме війна з Мілаїрою. А потім я вас страчу.

Він вирішив мою долю так буденно, що я навіть не змогла злякатися. А тоді чоловік звернувся до когось за моєю спиною:

- Доповідайте, - хан закинув ногу на ногу та більше не звертав на мене уваги. Я лише озирнулася, шукаючи поглядом Енріке, але його ніде не було. Мене не виганяли, та не тягли до гарему. Усі зосередилися на голосі незнайомого мені чоргійця. І коли я почула про що мова, також заклякла.

- Слухаюся, Великий Хане, - чоловік низько вклонився, притримуючи кинджал. - Наша армія з'єдналася з армією Джастани. Але їхні воїни підготовані геть погано. Без нашого війська Джастану розбили б ще на кордоні.

- В них дійсно все так погано? - розвеселився Мансур, похитуючи в руці золотий келих.

- Так, це правда! - швидко закивав доповідач. - Вони одягнені у казна-що. Здається, король збирав людей поспіхом з найближчих сіл. Зброя у них стара та майже уся іржава. Деякі навіть маршем іти не могли.

- І на що розраховував король? - пирхнув Мансур та покачав головою. 

А я задумалася, помітивши дещо дивне у цій розповіді. Адже хоч армія у Джастани була і невелика, але вони точно готувалися до оборони та мали оновити зброю, коли військо Білого Ката захоплювало Ольдовію. То чому ж зараз цей чогрієць каже, що армію наче тільки зібрали?

- Думаю, він покладався лише на нас, Великий Хане.

- І попри це він хоче отримати усі землі Валуа? - Мансур скривився так, наче його змусили їсти цибулину замість яблука. - Чи не надто зухвало? Мені здається, що окрім золота, руди та зерна, ми маємо претендувати на землі.

- Так, так! - почулися голоси присутніх чоловіків. - Ви маєте рацію, Великий Хане!

- Я теж гадаю, що наші воїни коштують набагато дорожче, - вирішив Мансур. Він перебрав у повітрі пальцями вільної руки, ніби зсував кісточки на уявній рахівниці, а потім кивнув доповідачу: - Продовжуй. Розкажи мені що зараз відбувається у Вомон-ле-Тіссен.

Почувши знайому назву, я скам’яніла та захолола.