Алан Кервін - Екстремофіл, Алан Кервін

▿ 9 ▵

— Сподіваюся, ти добре стріляєш і вб’єш мене з першого пострілу.

— Боїшся болю?

Тео перевів погляд з її обличчя на чорноту направленого на нього дула. Останні дні якось вже занадто часто він опиняється під прицілом.

Уявлення не мав, що це за зброя і якими саме набоями вона стріляє, але дізнатися її характеристики волів би з розповіді, наприклад, Аяна, а не на власній шкурі. Чи боїться він болю? Та, мабуть, ні: терплячий, але хотів би його уникнути, бо тільки ж почав відновлюватися. Знеболювального в нього нема, і він навіть не знає, чи є воно в Марії.

— Я його не люблю, — зрештою вимовив Тео, знову поглянувши в очі дівчині.

Вона гмикнула, розглядаючи його.

— Я не питаю, що ти любиш, я питаю, чи боїшся.

— Фізичного — не боюся.

— Справді? — вона посміхнулася й схилила голову набік.

— Марто, не треба! — з-за її спини вибігла Ханна і стала перед Тео, розвівши рученята в сторони.

— Ханно! — дівчина обурено звела брови й опустила масивний сріблястий пістолет. — Я ж просила тебе не втручатися п’ять хвилин, доки я не закінчу!

— Тео — хороший, його не можна ні лякати, ні вбивати! — безапеляційно заявила Ханна, притупнувши ніжкою.

— Це ж «ловець», ним не можна вбити, тільки знерухомити, я просто його перевіряю. Дядько Боб сказав, що він, — вона кивнула на Тео, — дуже мутний тип, а ти завадила моїй перевірці.

— Дядько Боб сам мутний! — буркнула Ханна, не змінивши пози, а Тео, почувши, кому завдячує таким «добрим ранком», осміхнувся, похитав головою і сів на лежаку, спустивши ноги долу.

— Тобі весело? — Марта суворо поглянула на нього.

— Ні, але те, що Боб навіть на відстані знаходить способи мене шпиняти — це прикольно, ти так не вважаєш?

— Не вважаю, — вона вклала «ловця» в кобуру на спині і, склавши руки на грудях, суворо промовила: — Мені про тебе дещо розповіли, але я б хотіла почути всю історію від тебе особисто.

— Зараз?

— Зараз. Ханно, піди поглянь, чи готовий сніданок.

— А ти не образиш Тео? — запитала дівчинка, також склавши руки на грудях.

— Ні.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

— Присягнися життям тітки Лідії.

— Ханно! — обурилася Марта.

— Присягайся!

— Добре, присягаюся життям своєї матері.

— Дивись мені, — суворо промовила Ханна і обернулася до Тео. — Марта — моя кузина, вона взагалі-то хороша, але робота в поліції остаточно зіпсувала її характер, тому постався з розумінням до її професійної деформації.

— Дякую, що попередила, я намагатимусь, — Тео кивнув, стримуючись, аби не усміхнутися від серйозного виразу її обличчя і від того, як Марта закотила очі.

Ханна явно повторювала чиїсь слова, навіть скривила рота і покивала, копіюючи першоджерело, можливо, свою тітку. Отже, кузина. Цікаво.

— Я швидко погляну і повернуся, — промовила дівчинка, порівнявшись із Мартою.

— Добре, іди вже.

Коли Ханнині кроки стихли, Тео, намагаючись тримати руки на виду, склав їх в замок і поклав на коліна, а потім запитав:

— Що саме тебе цікавить?

— Хочу зрозуміти, наскільки безпечно тебе тут лишати, тому... я б хотіла знати про твоє минуле: з якої ти родини, ким були твої батьки, чим захоплювався і яким вітром тебе занесло до проєкту.

— Я зі звичайної родини, без корисних зв’язків. Мама працювала в лікарні медсестрою, батько — на будівництві. Захоплювався я баскетболом, але це ніяк не стосується того, як я потрапив до проєкту.

— А що має?

Тео зітхнув. Зізнаватися Аяну і Лялечці було набагато легше, а як сприйме інформацію про його судимість ця дівчина в уніформі?

— Ми з другом опинилися не в тому місці і не в той час. В результаті він загинув, а на мене повісили розбійний напад і чотири трупи. Дали довічне. Апеляцію відхилили, а згодом до в’язниці приїхав професор Кузан, запропонував участь у проєкті.

Марта звела брови.

— Тобі пообіцяли амністію?

— Ні. Після завершення я мав повернутися до в’язниці.

— І ти вирішив піти трохи порозважатися в проєкті?

— Розвагами це важко назвати, але там від мене була хоч якась користь. Ну, принаймні, я так собі казав.

— Аян і Боб знають про твою судимість?

— Тільки Аян і Лялечка.

— Тобто, Аян, знаючи, що ти засуджений за вбивства, залишив тебе тут?!

— Він повірив, що я невинуватий.

— Повірив?! — вигукнула Марта, і її голос зірвався на писк.

— І попросив потримати цю інформацію в секреті.

— В секреті?! — нервуючи, Марта почала ходити колами по тому невеличкому простору, що був між лежаком і грядками.

Тео насупився. Аян просив зберегти все в секреті і не уточнював, кому саме можна казати правду. Можливо, Марті не варто було все розповідати, але ж вона з поліції. Якщо старі архіви збереглися, то знайти інформацію про нього буде нескладно, а якщо їх нема... то це прикре самогубство з його боку. Потрібно якось згладжувати ситуацію.

— Вони казали, де і як мене знайшли?

— Казали, — відповіла Марта, зупинившись і насуплено змірявши його поглядом.

— Що робитимеш?

— Не знаю, але Аян... — вона похитала головою і знову почала кружляти. — Старий лис! Як так можна?!

Вона зупинилася. Нависла пауза, під час якої Мартин важкий погляд припечатав його до лежака. Вона дивилася з докором, розглядаючи його, і Тео не знав, що робити чи казати. Що б зробив він, опинившись на її місці? Спробував про це подумати, але... він же не знає, яке її місце. Не знає, яка ситуація в світі і як при такому стані речей нормально реагувати на появу якогось нечіпованого дистрофіка.

— Ти сказала, що доросла особа без чіпа не має права ставити тобі питання. Ти мене просканувала?

— Так, — глухо відповіла Марта.

— А який радіус дії твого пристрою?

— Сканер працює тільки зблизька.

— А на відстані?

— Для чого питаєш?

— Мені цікаво, чи можна бачити, де хто знаходиться поруч у реальному часі чи треба чекати оновлення даних із супутника.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍