Олена Гриб - Шазілір. Полум'я нового дня, Олена Гриб

4.2

 

– Уфін запропонував угоду, – першим заговорив Даріан. – Спокій у місті в обмін на показове спалення.

– І хто щасливчик? Вибач, Ріане, вирвалося.

Дивна річ, інстинкт самозбереження, що рятував багато років, у присутності Керрейта геть-чисто відключався, і язик ляпав образливі слова швидше, ніж Міка встигала його прикусити.

– Спасибі хоч, що не «шановний пане губернатор». – Попутника ховала тінь, але їй здалося, що він усміхався. – Приємно, що ти бачиш у мені людину, а не казенну печатку.

Правильно. Віднедавна вони одне для одного просто Ріан та Міка. Не перед сторонніми, звісно, проте для Даріана і така дрібниця мала значення.

У Шазілірі він не мав друзів. Ставленик далекого Ківіра, що отримав завидну посаду в дев'ятнадцять і взявся наводити лад із азартом юнака, який вивчав управління лише за книгами, швидко налаштував проти себе все місто.

Шазілірці не знали, що для нього це не просування кар’єрною драбиною, а ганебне заслання. Їх не цікавили графіки зниження злочинності та зростання рівня життя. Їм були потрібні солодкі промови, гучні обіцянки, публічні видовища… За сім років правління Керрейт освоївся з правилами високої політики, але загалом нічого не змінилося. Нелюд залишався Нелюдом. Щоправда, тепер його не лише ненавиділи, а й боялись.

– Одного разу ти пошкодуєш, що зв'язався з чаклункою, – несподівано для себе самої мовила Міка. – Чаклунство не можна виправдати вищими цілями, справедливістю чи спільним благом. Проклятим місце у вогні, ти сам казав.

– Знову збираєшся піти? – пролунало ледве чутно. – Через Раду? Чи через нас?

– Ні. – Міка відвернулася до віконця. – Мені подобається твій дім.

«А нас не існує, – додала подумки. – Є двоє людей, яких звели обставини. Зовсім недавно я страшенно боялася Нелюда, а ти не смів глянути в очі чаклунці. Тепер страх пішов, не заперечуватиму. Його місце зайняло розуміння. Можливо, симпатія? Але вона нічого не варта без довіри».

– Я не зраджу тебе, – ніби у відповідь на ці думки відгукнувся Керрейт. – Ми позбудемося «випалювачів». Вір мені! Наше місто належить лише нам.

«І це ще одна причина, чому «ми» – ілюзія, – беззвучно зітхнула Міка. – Для тебе Шазілір завжди буде на першому місці. Заради нього ти пожертвуєш і собою, і мною. А якщо раптом зміниш свої принципи, то втратиш мою повагу. Замкнене коло, з якого неможливо вибратися. Як прикро, що я не втекла вчасно… А тепер уже пізно. Це і справді наше місто».

Дахом пройшлися обвислі гілки плакучих верб, показуючи, що екіпаж звернув на Кавунову.

– Тпр-р-ру! – гукнув візник. – Приїхали!

Коні зупинилися, карета плавно хитнулася, всередину увірвалися задерикуваті голоси охоронців, що голосно розмовляли біля воріт.

Даріан притримав двері, чемно подав руку.

– Дякую, – пробурмотіла Міка, спираючись на його широку долоню.

Ступила додолу, побажала доброї ночі візнику, підійшла до незачинених воріт…

– Пане губернаторе, зачекайте! – В полі зору з'явився один із охоронців. – Тут цей… Ну, вчитель… Здається, довели його малі. Зовсім дах розтріскався і з’їхав. Накажете лікаря викликати?

Міка зацікавлено прислухалася. Пощастило ж найняти слабкодухого ледаря! Троє дівчаток шести, восьми та дев'яти років – не зграя диких тварин. Капризують, звичайно, лізуть куди не треба, часом так і хочеться шмаганути їх кропивою, але загалом вони милі діти.

Щоправда, Міка одного разу пробувала їх вчити і присоромлено визнала цю місію нездійсненною… А втім, страждання Коньяра Терна, що мав нещастя назватися вихователем і оселитися в особняку Керрейта, оплачувалися більш ніж щедро.

– Що з ним? – насторожився Даріан.

– Е-е-е… Як би це вам пояснити… Застряг.

– Де?

– В огорожі, – не витримавши, зареготав охоронець. – Знову намагався втекти. Пруття доверху звужується, прогалини між ним збільшуються, ось вчитель і надумав стати на табуретку.

– Зісковзнув? – здогадалася Міка, підходячи ближче.

– Якраз половину тулуба встиг просунути, а потім табуретка перекинулася. Тепер стирчить головою на вулицю, а задом у двір. Ми збиралися його підняти і заштовхати назад, але він репетує, нікого не підпускає. Певне, ребро зламав… За лікарем послати? А, може, вас він послухає, пане Даріане?

«Може, побачить Нелюда і сам випаде в який-небудь бік», – читалося в ухильних поглядах.

Даріан скривився, явно не палаючи бажанням виколупувати з огорож нервових учителів, та ще й посеред ночі.

– Відчуваю, це надовго, – пробурмотів з легким невдоволенням. – Про всяк випадок відправте когось за лікарем Чейною. Хоча… Краще хай Терн спробує вилізти самостійно. Здоровіший буде. Показуйте, де він.

Квартал знаті не скаржився на погане освітлення. Ліхтарі горіли біля кожного будинку, а навколо садиби губернатора їх налічувалося аж п'ять. Взимку відблиски далекого світла напевно проникали і всередину особняка, але з настанням літа вулиці затінювало густе листя розлогих дерев.

Почувши кроки, завив сусідський собака.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍