Велена Солнцева - Основи некромантії. Академія темної магії, Велена Солнцева

Глава 17

За вікном стрімко темнішало, йти нікуди не хотілося, тим більше сили покинули мене, я такої слабкості ще ніколи не відчувала. Це сталося одразу після того як ректор пішов, мене накрила страшна апатія, нудота підступала до горла, здавалося шлунок ось-ось покине належне йому місце, в прагненні вийти назовні.

В себе прийшла, коли ворон проштовхував мені в горло булку, що казна-звідки взялася, і щосили бив крилами по щоках.

-Ти хоч лапи-то помив? - запитала одночасно пережовуючи здобу, і відпльовуючись від налиплих крихт.

-Зараз же йдемо закопувати цю бридоту. - Ар був налаштований войовничо і рішуче, тицяючи дзьобом у Костю.

-А він тут до чого?

-Піднятий тягне з тебе занадто багато життєвої сили, чи ти думаєш що магія зібрала в купу його кістки просто за помахом чарівної палички? Ти утримуєш його тут за рахунок власного резерву, а враховуючи що тобі в жодному разі не можна непритомніти, справи твої погані. Доїдай булку, заповнюй енергію, та й пішли.

Булочка і справді виявилася смачною, із заварним кремом, пухнаста і м'яка, така, що танула в роті. Так що мій голодний організм не зупинив навіть той факт, що ворон злегка по ній пройшовся, коли вбивав її мені в рот, я просто дивом не задихнулася.

-Де ти до речі її дістав? - запитала дожовуючи.

-Взяв у сусіда. - побачивши моє витягнуте обличчя, поспішив додати. - Він нічого не бачив, його не було у кімнаті.

-Просто чудово, ти ще й злодій. - пробурмотіла, підводячись на ноги, мені вже починало здаватися, що цей нескінченний день ніколи не закінчиться. - Ходімо.

Струснула зі спідниці крихти і махнула головою на вихід. Зараз швиденько сходимо, Костя знову закопається поглибше, а я нарешті зможу лягти спати.

У коридорі було пусто, що не могло не тішити, я не була готова до нових зустрічей, пояснень та виправдань. Коменданта на місці не виявилося, тільки табличка що сьогодні гуртожиток закриється рівно о дев'ятій вечора прикрашала стіл, великий настінний годинник у гарній, напевно важкій дерев'яній рамі, показували сім годин вечора, думаю часу у нас більше ніж достатньо.

На вулиці виявилося небагатолюдно, лише кілька пар розташувалися на лавках. Вочевидь навчання замучує тут усіх настільки, що на розваги просто немає ні часу, ні сил. Я наприклад вчитися ще не почала, а почуваюся ніби вичавлений лимон. На воротах стояв незнайомий мені гном з похмурим непривітним обличчям, мабуть невдоволення їм видавали разом із формою.

-Куди? - він окинув уважним поглядом нашу теплу компанію, злегка затримавшись на святково сяючому скелеті, як виявилося моєю енергією.

-Нам треба за стіну. -відповіла втомлено, відчуваючи як слабкість знову починає накочувати хвилями, такими темпами я скоро впаду.

-Не можна. - відрізав воротар.

-Чому?

-Тільки у вихідні, через три дні приходьте.

Про себе подумала, що через три дні вже упокоюся поряд зі скелетом.

-Ну будь ласка. - попросила жалібно, дивлячись на чоловіка очима побитої собаки. - Мені треба його упокоїти. - кивнула на Костю, який трохи похитувався, невже і він відчуває мою слабкість.

-Не має дозволу. - відрізав чоловік і відвернувся, тим самим показуючи що розмова закінчена.

Зрозуміла що нічого не доб'юся, і що необхідно шукати альтернативні шляхи вирішення проблеми.

-Потрібно знайти інший вихід. - сказала абсолютно впевнена в тому що він є, просто якщо студенти не могли пройти звичайним шляхом, то як же вони потрапляли вечорами до таверни, біля підніжжя пагорба. Відповідь одна, десь є вихід, про який знають далеко не всі.

Я йшла вздовж стіни, і розуміла що слабшаю з кожною миттю все більше, через чверть години довелося йти спираючись на стіну.

-Ти так скоро впадеш. - каркнув Ар просто в мене над вухом.

-І що ти пропонуєш? Закопати його тут? - мені самій уже не раз спадала ця думка .

-Ні, дух академії не дозволить.

-І що мені робити? - знесилено притулилася головою до прохолодної стіни, яка виявилася занадто високою, щоб просто перебратися через неї.

Ворон злетів з мого плеча і завис у повітрі, я вперше бачила як його оточили червоні зірочки, які виром закручувалися навколо птаха, і вбираючи в себе кожну з них Ар збільшувався в розмірі, поки не досяг приблизно метрів двох у висоту. Я навіть трохи злякалася, ворон спокійно дивився на мене криваво-червоними очима.

-Сідай мені на спину.

Голос у нього став якимсь грудним і надто владним.

-А Костя?

-Піднятого візьму сам.

Ар практично розпластався на землі, щоб мені було зручніше забиратися на його спину. У результаті абияк вмостившись, схопилася обома руками за гнучку шию.

Ворон замахав потужними крилами, піднімаючи в повітря сніжинки, потужними лапами він схопив Костю, і без особливих зусиль піднявся у повітря. У мене захопило дух, куди там нашим атракціонам, вони просто не можуть передати це божевільне почуття польоту, яке на жаль надто швидко закінчилося.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍