Юлія Богута - Есміна. Некромантка для слідчого , Юлія Богута

Розділ №12. Готує так, щоб ніхто не помер

Біла сніжинка опустилася на замерзлий ніс. Я дивилася на неї, скосивши очі наче кіт, й думала про все, що сталося за  сьогоднішній день. Спочатку мертвий кіт міс Броукволш, потім ледь жива сова, яку довелося рятувати у ветеринарці, і зрештою це — кілька десятків трупів пташок по всьому районі. В когось стало серце, хтось раптово перестав дихати, когось заклювали свої ж, а хтось стояв на холоді, аж доки не замерз. Все це не підпадало ні під жоден вид стандартної магії та не пояснювалося жодним закляттям із відомих мені. Тому, зробивши свою справу і знайшовши всі зачіпки нового "висяка", а точніше "лежака", я ловила сніжинки носом й слухала слідчого.

— Як ти їх взагалі знайшла? — запитав Рейн, споглядаючи моє особисте кладовище посеред одного з дворів. Його якраз забирав наряд, який тільки-но прибув на місце, коли мій живіт гучно забуркотів. Трійця чоловіків кмітливо посміхнулася й пішла до автівки.  — Тільки не кажи, що ти так сильно хотіла їсти.

— Скоріше так сильно на роботу хотіла потрапити. А вийшло, що робота сама мене знайшла, — буркнула й заплющила очі, щоб менше бачити чорні плями в перемішку зі сніжинками.

— Хоч би спочатку попередні висяки закрила, — ледь посміхнувся чоловік та дістав з кишені свого чорного плаща величезний бутерброд, запакований в обгортку. Велика міцна долоня протягнула до мене цей скарб, а я мало не відростив крила на радощах! І ж не забув, що я ненажерливий динозавр! І ж приніс! — Тримай, я як відчував, що ти будеш голодною.

— Дякую!

Група судмедекспертів поїхала, залишаючи мене наодинці з Лоріаном та моїм обідом. За цими всіма подорожами, лікарнями та  розкопками я так закрутилася, що забула поїсти. Й тепер, просто зобов'язана була наздогнати ту гору калорій, яку витратила. На жаль, один смачний бутерброд не робив сильної погоди в цьому. Навіть враховуючи, що в ньому була відбивна, капуста, помідора й багато сиру.

— Пішли до кав'ярні? Я пригощаю, — доброзичливо протягнула, коли мій дорогоцінний скарб сховався в животик.   Плями потроху стали зникати, але відчуття слабкості все одно не хотіло полишати. І йому було відверто байдуже на здивований погляд Рейна.  — Та-а-ак, мені не вистачило. Та-а-ак, я ненаситна. Що поробиш? Таке життя.

— Заради цікавості, а скільки тобі потрібно ще з'їсти? — мило посміхнувся Рейн, поправив свій шарф та вказав пальцем на вивіску неподалік від нас.

— Для нормального самопочуття чи для щастя? — вчепилася за слова.  Відповіді були абсолютно різні, тому це було для мене питанням честі та виживання. Що як він ще раз надумає мене пригостити? — Так, щоб не буркотіти на все підряд і не втрачати свідомість — вистачить кави та якогось тістечка.

— А для повного щастя? — вловив хід моїх думок.

— Для повного...? — задумалася, поглядаючи на колегу. Якийсь дивний він був сьогодні. Надто добрий і постійно посміхався. Аж лячно ставало. — Солодка кава з подвійним сиропом, смажена картопелька та три шматочки медовика з чорносливом.

— А ти не лопнеш? — заходився від сміху Лоріан.

— Від щастя можна і лопати. Інакше для чого взагалі жити це безглузде життя? Заради дієт, несмачної їжі та постійного рахунку калорій? — поставила риторичне питання, згадуючи, як одна з моїх одногрупниць після кожного прийняття їжі бігала в туалет, аби зберегти свою фігуру. — Краще вже поїсти один раз нормально і померти зі смачним присмаком.

— В тебе дуже дивна філософія. Тобі ніхто про це не казав?

— Казали, і що? Подивились би на те, що я дивилась — й відразу б передумали дорікати, — буркнула, розглядаючи перехожих людей, котрі навіть не здогадувалися, що їхнє життя могло обірватися за мить. — Знаєш, скільки духів я побачила за останні роки? Безліч. І знаєш, що у них було спільного?

— Відсутність серцевого стуку? — мило здійняв одну з брів Рейн та схопив мене за пальці, заводячи до дверей якоїсь кав'ярні.

— І це теж, але я зараз не про це. Всі вони шкодували, що не зробили чогось: не зізналися в почуттях, обмежували себе в їжі, не витрачали на себе грошей чи  навіть не говорили всього, чого хотіли, — я всілася в зручне крісло та замовила жестом у місцевого офіціанта трохи смачненького. — Краще я з'їм все це, погладшаю і буду доброю, ніж мене отруїть якийсь маніяк-офіціант прямо зараз і я помру голодною та злою.

Вловивши краєм вуха мої слова, відвідувачі стали косо дивитися на єдиного хлопчину на роздачі, котрий аж завмер на місці від моїх слів. Кілька секунд я не розуміла, чому в залі повисла така неочікувана тиша, а потім до мене нарешті дійшло. До Рейна певно теж, тому що наступної миті я стала виправдовуватися, а він — заливатися сміхом.

— Та не цей! — зірвалося з моїх губ перш ніж я встигла подумати, що ляпнула. — Цей зовсім не маніяк!

— Есміно... — тримався за живіт Рейн, під дикі погляди клієнтів, але я не полишала спроб пояснити свої думки.

— Цей добрий! Він дуже старанний та професійно робить свою справу! — за сусіднім столиком вдавилися повітрям, а я аж почервоніла.  — Тобто...не труїть людей, а готує! Готує так, щоб ніхто не помер! Справжній герой!

— Краще помовчи, Есміно. А то ми довіку не виплатимо йому моральну компенсацію, — заливався сміхом цей безсовісний. Десь збоку з'явився той самий офіціант, весело підморгнув мені одним оком й посміхнувся.

— Що ви, я трую людей теж професійно! З любов'ю та повагою до справи!

— Вибачте...я не хотіла зіпсувати вам атмосферу...

— За що ж ви перепрошуєте? У нас з вами однаковий світогляд, — мій погляд зачепився за бейджик з написом "Коул Сейміт", потім за щиру посмішку і нервовий стан потрохи став відпускати. — Якби я не думав так само, ніколи б не погодився стирчати на кухні весь день. А це вам комплімент від баристи... Кому ще подати першосортну отруту?

На моєму столику з'явився шматочок того самого медовика з чорносливом, котрого мені не вистачало для повного щастя сьогодні! З усіх куточків зали почулися викрики з додатковими замовленнями. Певно мою думку поділяло багацько істот. Було приємно усвідомлювати, що не одна я така пришиблена. Й навіть Рейн, котрий весь цей час сидів у плащі, нарешті розслабився та почав неспішно розстібувати ґудзики. Певно нарешті таки зумів відігрітися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍