Люко Дашвар - #Галябезголови

фундамент майбутнього благополуччя: хату біля моря купить, човен, дівчину, собаку, може. А далі — що? Лапу смоктати? Е, ні! Жабка його ще не довела до кінця шляху! Зарано її віддавати! А якщо і не зарано, однаково не віддасть! А щоб дід не приходив у снах і не довбав, Юрко може дівчині щось приємне пообіцяти. У далекому майбутньому.

— Чуєш, Галю! Я оце подумав! Тобі стимул потрібен! Такий крутий стимул, щоб ти заради нього захотіла вилікуватися!

Мовчала.

— Думаєш, просто так язиком ляпаю? Спокійно, дівко! У мене є для тебе джек-пот! Ну! Питай! Що за джек-пот?!

— Що за джек-пот? — прошепотіла Галя.

— Наступного разу, коли ти побачиш оцю прекрасну тачку, якою я зараз керую… Ти знатимеш, що всі мої мрії здійснилися і що я залишив для тебе крутий стимул, який допоможе тобі вижити і послати всіх до дідька!

Мовчала.

— Галю, дістала! — психонув Консуматенко. — Питай: що за стимул?

— Що за стимул, Юрку?

— Неймовірне багатство! Я його під сидіння покладу. Отам і знайдеш! Що треба казати, Галю?

— Дякую?

— Ти таки дурна! Я би спитав: що за багатство?! А ти — дякую!

Не відповіла, лише знизала плечема. У салоні зависла важка тиша. Консуматенко зиркнув на дівчину роздратовано.

— Чого мовчиш?

— Бо і без слів усе зрозуміло.

— А мені, може, не зрозуміло. Мені, може, цікаво, про що ти думаєш зараз.

— А ти? — спитала.

— Я надто напружено працював останнім часом. З таким жорстким розжаренням — як та лампочка! Горів, як скажений. Тепер хочу трохи відпочити.

— Ясно.

— Та ясно, що ясно! А ти? Про що зараз думаєш? — причепився. — Може, не віриш, що я тобі крутий стимул у тачці залишу?

— Не думаю. Констатую. Що, виявляється, можу взагалі не думати.

— То захисна реакція організму, — авторитетно заявив Юрко. — Через перевантаження негативом. Тобі варто захотіти це якось змінити.

— Не хочу.

— Чого не хочеш?

— Нічого. І стимули твої мені не потрібні. І хотіти — не хочу.

— Дурна, чи що? Хотіти — головне слово у житті. А жага бажань — головніше головного. Я жагу бажань жабою називаю. Врубалася?

— Так.

— Без жаби — торба.

— Так я у ній. І виходу нема.

— Ти кінчай скиглити, чуєш? Краще кусайся!

— Хіба допоможе?

— Може, і не допоможе. Та хоч звеселить!

— Так, може, мені тебе вкусити?

— А ти спробуй! Як вмажу — заново доведеться салон від крові відчищати!

Галя видихнула, різко повернулася до Консуматенка всім корпусом. Здивувався: то на Галю зиркав, то на дорогу.

— Ти чого? — бо дивилася, наче наважилася на щось надзвичайне і огидне.

Галя подалася до Консуматенка і раптом вчепилася зубами в його щоку.

— А-а-а-а… — нога сама — на гальма. Вхопив Галю двома руками за голову, стискав її, бив по тій голові. — Ах ти ж сучка! Відпусти! Досить, мать твою! Досить!

Відпустила, бо наче до тями прийшла і усвідомила, що накоїла. Застиглим скляним поглядом дивилася на Консуматенка невідривно: як він кривиться, мацає укушену щоку, як роздивляється її у дзеркальце, сховане у козирку над сидінням водія.

— Хто ж так кусається? — кинув врешті. — Як стара! Навіть шкіру не прокусила!

— Хто ж так б’є? Навіть синців не залишив, — прошепотіла спустошено і геть без виклику.

— А я ще не бив, — хижо відказав Консуматенко.

У ніч із шостого на сьоме березня на темній порожній трасі кілометрах у п’ятдесяти від столиці біля іржавого «міні-купера» з жовтими очима, що сяяли у темряві, стояла Галя. Байдужо дивилася на Консуматенка, який саме діставав із салону її велику новеньку рожеву валізу.

— Не вийде з мене стерва, — прошепотіла.

— Ти вже — стерво! — розлютився, кинув Галі під ноги валізу. — Бо тільки підле паскудне стерво може хотіти зробити з нормальної людини убивцю, а ти, сучко, спеціально мене вкусила! Хотіла, аби я не втерпів і так тебе відходив, щоб кров’ю харкала, як той кіт прибацаний! Хотіла, щоб я заплямував руки твоєю кров’ю?! І все життя мордувався, що на мені смерть людини?!

— Вибач…

— Пішла ти!

— Юрку! Не ображайся, але ти — добра людина.

— Ага! Не діждешся! — сів у автівку, двигун завів. — Прощавай, хвора дурепо! Хочеш подохнути — сама себе мордуй, а людей не підставляй! Коза драна!

«Міні-купер» зірвався, за мить щезнув у темряві, залишив посеред суцільної темряви спустошену розгублену Галю з новенькою валізою. Опустилася на валізу без сил. Ще не встигла усвідомити, куди закинула доля, коли спершу почула гуркіт двигуна, а потім побачила «міні-купер», який заднім ходом повертався до неї. Підвелася, байдужо дивилася на Юрка Консуматенка: вийшов з автівки, грюкнув водійськими дверима, натомість розчахнув задні дверцята і дістав з салону великий алюмінієвий кейс.

— Чуєш! Може, ти і придуркувата, але я однаково бажаю тобі… бажати! Ти врубалася?! Без бажань — хана! І якщо вже щось робиш, роби те якісно. На п’ятірочку, зрозуміло? Бо якщо ти і надалі так кусатимешся, то тобі точно зуби повибивають у кращому разі! Я бачив одну таку! Теж кусалася! А тепер з Богом балакає! — поставив біля ніг Галі кейс, кивнув на нього. — Подарунок! Там всередині така тепла штука. Закутаєшся, як змерзнеш. Бо люди не зігріють.

Усміхнувся гидливо, сів в автівку.

— Ей, заразна! З наступаючим жіночим днем Восьмого березня! — гукнув уже з жабки.

«Міні-купер» щез у ночі. Нікого. Тільки темінь.

Галя байдужо штовхнула ногою кейс. Упав. Вхопила валізу за ремінець, посунула узбіччям траси, залишаючи кейс на дорозі.

— Не треба мені твоя тепла штука. Мені нічого не потрібно, — шепотіла уявному Юркові.

Зупинилася.

— І валіза не потрібна! — вивільнила руку від ремінця валізи, відштовхнула її, пішла далі без вантажу. Легко? Ногам — точно, а на душі — ще важче.

— Бажань мені побажав? Бажаю… померти!

Знову зупинилася. «Якщо тягнутиму валізу і кейс, то швидше знесилюся. І помру», — придумала нову забаву.

— Добре, — зітхнула, наче у тому була хоч крапля добра. Повернулася, підхопила кейс однією рукою, другою потягла валізу за ремінець. «Хай так і буде. Юля хотіла, щоб я забилася в глуху діру і померла, — думала гірко. — І дівчата, навіть Оля. І Тьома… Всі