Інна Земець - Мій любий попутник, Інна Земець

– Зрештою, все це можна було передбачити. Тобто, не саме такі витівки, а загальну картину. Ти така… Передбачувано непередбачена, завжди. От на роботі, як не дивно, і хотіла б та нема до чого присікатись, а поза нею… Просто халепа,- похитала головою, посміхнулась і різко ляснула рукою по столу. – Все, закриваємо цю тему, день був довгий і не дуже приємний, тож пішли по кімнатах.

Незбагненне фіаско неабияк гнітило, тому візит до будівельного магазину не відкладала і невдовзі про заподіяну шкоду нагадував лиш аромат свіжої фарби, а кімната вже не була схожа на місце збору толкієністів. За тиждень було закінчено все: справи новій співробітниці передала і речі перевезла. Очевидно, що ми з Тамілою найкращими подругами не стали, та прощались приязно, але не шкодуючи про завершення нашого сусідства. І, обидві відчували– окремо одна від одної ми обидві лиш виграємо.

 

*****

– Твій телефон поруч на тумбі, номер старий, апарат новий та вже заряджений, але я поки не вмикав, - Макар розкладає ще деякі знайомі мені речі по поличках. – Повідомлень буде повно, сам розумієш. Тож як варіант – ось другий, з іншим номером. Базові налаштування зробив, решту сам. Так?

Він гадає, що я досі потребую надмірної опіки, та я повернувся. Я точно розумію де я і чому. Якби мав вибір, то замість того що маю, обрав би собі блаженне забуття, але такої щедрої пропозиції від долі не отримав.

– Звісно, Макар. Може я ще не зовсім оклигав, та з такою дрібницею точно впораюсь, - кажу це впевненіше, ніж відчуваю насправді. – А тепер давай трохи про справи.

Мені ще складно опрацьовувати великі масиви інформації, її надлишок виснажує навіть фізично. Про повноцінне включення в робочий процес навіть мріяти поки зарано, але мушу чимось заповнювати свій час, не даючи собі шансу потонути в чорному мороці думок. Я полишив своє уявне пекло, але взяв із собою все, що хотів би там загубити. Не варто замислюватись, чи є сенс жити таким життям – від викликів долі ніколи не ховався.

– Добре, на сьогодні вистачить, дякую тобі, - силуючись тримати очі відкритими і зупиняю невдовзі Макара. – Поки нічого пообіцяти не можу, та спробую тебе хоч частково розвантажити.

– Облиш, все під контролем, - відмахується друг. – Вадим, щось ще тобі потрібно?

Амнезія? Диво? Машина часу.

– Так, мій жорсткий диск з офісу.

Макар вже збирається, прощається до завтра і прямує до виходу, але підійшовши до дверей згадує щось і суне руку в кишеню.

– Давно забуваю віддати – кілька місяців тому, тобі просили передати записку. Вже не актуально – відповідь на питання давно дав, та все ж, - він вкладає мені в пальці клаптик паперу. – Тримай, це, за її ж словами, від випадкової попутниці.

Я прощаюсь з другом та не поспішаю її прочитати - сон мене перемагає і  я не здатен чинити йому опір. Він не довгий і цілком передбачуваний. Прокидаюсь тяжко дихаючи, наче виринувши на поверхню після довгого занурення. Кутик складеного вчетверо папірця впивається мені в долоню, але згадати звідки він взявся вдається не одразу. Намацую рукою кнопку і вмикаю м’яке приглушене світло. Це дуже коротка записка і вона пробуджує приємний спогад, теплий і солодкий, далекий мов вигадана історія. Раптово розумію, що  запитання Дари те саме, на яке весь цей час намагався відповісти собі сам. Та її цікавість мені приємна. Віднедавна перелік людей, для яких це важливо, істотно скоротився. Я довго лежу дивлячись у стелю, сподіваючись, що зможу як не замінити, то хоча б додати до свого уявного кінотеатру ще одну картину – вона набагато приємніша. Та вона буде з присмаком гіркоти – я починаю усвідомлювати свою нову реальність.

 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно