Джулія Рейвен - Блогерка для бандита, Джулія Рейвен

Розділ 7.1.

— Ти рибу полюбляєш чи м'ясо? — з переживань за рідних мене витягнув хрипкий голос Міші.

— Га? Що? — я розгублено озирнулася, вглядаючись з авто в передсвітанкові сутінки. Сама не помітила, як позашляховик зупинився. Схоже, ми вже на місці.

Величезна автоматична брама, двоповерховий будинок, що виглядає з-за високого паркану, безліч вуличних ліхтарів, акуратно підстрижені декоративні чагарники... Зовсім непогано. І головне, не бідно. Не знала, що Діма так добре заробляє.

Раніше він жив скромніше. У звичайному спальному районі, в двокімнатній квартирі з батьками-пенсіонерами. Після школи він від них з'їхав до університетського гуртожитку з тарганами, щоб повною мірою відчути смак дорослого і самостійного життя. Але все ж, розкішними апартаментами він і тоді не міг похвалитися. А тепер… це не будинок, а міні-копія палацу якогось європейського дворянина. Гидливо скривилася, в будь-якому випадку все це куплено за криваві гроші.

— Поїсти хочу замовити, — терпляче пояснив Міша, поки я уважно оглядала місцевість. Він повернув до мене екран мобільного, де виднілося барвисте меню якогось ресторану.

— А заручниці дозволена їжа? — саркастично кинула. Здивувала така зміна його настрою. Весь шлях лаявся і погрожував, що на мене чекає, коли Діма приїде, а тут поїсти пропонує. — Може, хлібом та водою обійдуся? Взагалі не шануєте традиції викрадення, — докірливо поклацала язиком.

— Не кепкуй, гаразд? Я б так і зробив, але Дим наказав тебе погодувати, — Міша, не зацінивши мого жарту, повільно гортав апетитні картинки. — Не знаю, чому ти віддаєш перевагу: рибі чи м'ясу. Якщо хочеш, я можу взяти і те, і інше. От лосось у вершковому соусі. Офігенна річ. Стейк середньої прожарки. Може, суші? Салати? Ну, загалом, обирай сама, за сорок хвилин все доставлять.

— Хіба не простіше приготувати вдома щось нашвидкуруч? — втомлено потерла скроні. Дуже хотілося поїсти і піти відпочивати. Бажано у свою квартиру, у своє затишне ліжко. Але їсти хотілося більше. Під час стресу завжди відчуваю дикий голод і їм як не в себе. — Той самий салат можна нарізати за три хвилини. Або омлет посмажити.

— Ти серйозно? — Міша приголомшено закрив рота долонею.

Зовсім не розуміючи такої реакції хлопця, я уточнила:

— Що таке, Мішо? Я не так щось сказала? Ви не їсте яйця чи що?

— Ні, ми точно всеїдні, — зі сміхом відповів він і, змірявши мене оцінюючим поглядом, додав:

— Але я не думав, що ти вмієш поводитися з кухонною плитою. У тебе такий вигляд... Ну типова інста-чіка, яку цікавлять лише спа-процедури і багаті папіки.

Він мене не здивував. Не вперше таку характеристику про себе чую.

— Зрозуміло. Коли Діма приїде? — вирішила змінити тему на більш важливу. — Ми на нього чекаємо?

Сподіваюся, ми нормально поговоримо з ним, і я сьогодні ж повернуся додому. До нічого не підозрюючих сина і сестри.

— Вже скучила за «нареченим»? — з недоброю усмішкою підморгнув мені Міша. — Незабаром буде. Хвилин за...

Яскраве світло автомобільних фар перервало хлопця.

— О, а ось і Дим, — задоволено вишкірився Міша, — про вовка промовка.

Біля нашого позашляховика припаркувався схожий, тільки повністю тонований. Водія видно не було, але я точно знала, що там Діма. Відчувала, що там він. Мені чомусь стало лячно. Серце незграбно пропустило удар і затріпотіло в грудях пораненим птахом. Вся рання сміливість боягузливим солдатом драпонула з моєї душі, змусивши ганебно тремтіти.

Через буквально секунду Діма вискочив з позашляховика і швидко попрямував до нас. Ну ось, зараз ми поговоримо. Все вирішиться. І я спокійно повернуся додому. У роті пересохло від хвилювання, стало важко дихати.

Міша миттєво вийшов до нього назустріч. Обмінявшись рукостисканнями, Діма щось нерозбірливо сказав хлопцеві, і той повернувся до машини.

А Діма… він навіть не поглянув на мене… Пультом відчинив браму і швидкою ходою пішов до будинку.

І що це було? Може, він забув, що я тут? Або це якийсь демонстративний акт зневаги? Типу, я не варта його уваги. Від ніяковості я зіщулилася, як побите кошеня. Теж знайшовся мені гордовитий. Хто ще повинен з нас злитися і ображатися, то це точно не Діма.

— Злато, на вихід, — Міша відчинив біля мене дверцята, впускаючи до салону свіже повітря, — далі йдемо ніжками. Машини потрібно залишити біля брами.

— Нащо? — вирвалося в мене питання, хоча, чесно кажучи, мені було байдуже.

— Бо ти багато говориш, — перекривив мене хлопець. — Дим наказав. Можеш в нього і поцікавитися, нащо.

Нічого не відповівши, я вистрибнула з позашляховика і інстинктивно зіщулилася від нічної прохолоди. Обіймаючи себе за плечі, я намагалася зігрітися. Надто сиро і холодно як на літо. У повітрі вирував виразний запах ефірної смоли. Я озирнулася. Так і є. За рядом майже однакових будинків виднілися верхівки сосен, а значить… Ми надто далеко від Києва.

— Якщо що, — Міша схилився до мене, — до міста близько тридцяти кілометрів, — поблажливо підказав він, помітивши мою зацікавленість. — Через ліс, звичайно, ближче. Але там, кажуть, водяться вовки. Тож двічі подумай, перш ніж бігти, — грайливо клацнувши мене по носі, хлопець показав рукою «вперед».

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍