Данило Борисович Яневський - Грушевський, Скоропадський, Петлюра

Треба сказати прямо: люди, до яких апелювала Українська Центральна Рада, люди, інтереси яких вона прагнула виражати й обстоювати, мислили як соціальні лузери, поводилися як соціальні лузери, почувалися соціальними лузерами, були ними і не бачили шляхів та методів, за допомогою яких вони могли би цей стан змінити — якщо навіть не для себе, то бодай для своїх дітей. Такий стан справ вони пов’язували зі своїм національним походженням, яке, на їхню думку, прирікало їх на довічне існування у селянському ярмі. Треба підкреслити: якщо вони і помилялися в цьому, то не дуже сильно — за Романових було докладено багато зусиль, аби довести до такого стану нащадків колись вільних обивателів Речі Посполитої/ Великого князівства Литовського.

I Універсал не був задуманий його авторами як документ правовий. Такими категоріями вони взагалі не оперували ані публічно, ані приватно. Отже, самого розуміння того, що продуктивне, а не руйнівне вирішення проблеми визволення від національного та соціального гноблення можливе тільки на платформі права та похідного від нього закону та за допомогою демократичних процедур, у лідерів УЦР в принципі не було.

Текст Універсалу засвідчує це досить виразно. Поруч із пасажем «не одділяючись від всієї Росії» стоїть теза «хай порядок і лад на Вкраїні дають... Всенародні Українські збори (Сойм)» та «всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші, «Українські збори».

Тут же, без переходу, стверджується: «закони, що мають лад давати по всій Російській державі, повинні видаватися у Всеросійськім парламенті», та нарікання, що «Тимчасове російське правительство (яке, на відміну від УЦР, діяло в межах чинного правового поля, у повній відповідно­сті до мандата, виданого легітимною Державною думою та самочинною Пет­роградською радою робітничих та солдатських депутатів, яка фактично контролювала імперську столицю) одкинуло всі наші домагання, одпихнуло простягнену руку українського народу».

Чудернацтво, а якщо точніше — політичне та правове дикунство цього пункту полягало в тому, що ніякий уряд, тим більше такий, у самій назві якого міститься означення «тимчасовий», не може встановлювати або змінювати форму державного устрою. І було добре відомо на початку того століття, що таке питання є виключною прерогативою обраної на загальних та вільних виборах Конституанті — в даному випадку Всеросійських Установчих зборів.

Але керманичів УЦР такі дрібниці не обходили. Далі документ містив твердження не менш оригінальні, наприклад, такі: «Центральне російське правительство <...> не схотіло разом з нами творити новий лад», «нас приневолено, щоб ми самі творили нашу долю». Або: «приписуємо нашим громадянам негайно прийти згоди і порозуміння з демократією тих національностей і разом з ними приступить до підготовки нового правильного життя» (виділено нами. — Д. Я.).

За дужками залишилося пояснення — що таке життя «правильне» і чим воно відрізняється від життя «неправильного». Але на такі дрібниці уваги ніхто не звертав.

Констатація

Остання думка, як ми гадаємо, означає, що радівські діячі від початку своєї «державотворчої» діяльності трактували людей україномовних як громадян, а всіх інших лише як «народи неукраїнські», які «живуть на нашій (а не своїй власній! — Д. Я.) землі» і які «дружно, одностайно з нами стануть до праці коло організації автономії України».

І Універсал: обставини «народження» — 3

Такі ідеї у воюючій країні, помножені на фактичні заклики до самочинного захоплення влади («Там, де через якісь причини адміністративна влада зосталась в руках людей, ворожих до українства, приписуємо нашим громадянам повести широку дужу організацію та освідомлення народу, і тоді перевибирати адміністрацію»), а також незаконне запровадження місцевого податку на свою користь («приписуємо всім організованим громадянам сел і городів, всім українським громадським управам і установам... накласти на людність особливий податок на рідну справу і точно, негайно, регулярно пересилати його в скарбницю Української Центральної Ради»), а незабаром і створення так само незаконного і нелегітимного в очах частини населення «крайового уряду» («дитини революції», за висловом одного з провідних есерів Ковалевського[98]), годилися бути тлумаченими як «добра державна зрада» (вислів бравого вояка Швейка). Сучасні науковці, звичайно, висловлюються менш емоційно, хоча суті справи це не змінює: у червні 1917 р. УЦР, яка до того була «виконавчим органом об’єднаних партійних і громадських груп, носієм моральної влади», «вичерпала себе як тільки виконавчий орган, і через те мусила (виділено нами. — Д. Я.) розширити платформу своєї діяльності, узяти на себе функції національного сейму, тобто законодавчого органу»[99].

Відповідь на природні питання: а чому вона це мусила, хто її примусив? — дати вже нема кому.

II Всеукраїнський військовий з’їзд: «ціна не має значення»

Усе це письменник Винниченко, мабуть, найталановитіший політичний шахрай тогодення, який принципово відкидав «соціалізм біло-синьо-червоний» (тобто російський варіант) та «соціалізм жовто-синій» (тобто варіант «український»), а визнавав виключно «соціалізм червоний»[100] (тобто соціалізм у його більшовицькій інтерпретації), вилив на голови делегатам незаконного (Тимчасовий уряд заборонив його проведення) II Всеукраїнського військового з’їзду. Цитуємо: «В. Винниченко серед глибокої святочної тиші читав I Універсал. ...При читанні Універсалу всі як один делегати з’їзду встали. Підвищений настрій делегатів досяг свого апогею. <...> коли після промови голови Центральної Ради М. Грушевського на сцені появився і грав козацькі думи бандурист — старий Портянка, то це не було якоюсь театральною бутафорією, а було виявом справжнього, глибокого й щирого національного почуття делегатів з’їзду. На кінці 2 ½ тисячі делегатів і присутньої публіки співало Шевченків «Заповіт». Співали в якомусь молитвеному екстазі. Багато стало на коліна, дехто утирав сльози»[101].

Наслідок молитовно-патріотичного співу: учасники з’їзду присягнулися здобути автономію України «за будь-яку ціну». Ціна — кровопролитна громадянська війна, декілька голодоморів, катастрофічні наслідки Другої світової війни, сімдесятирічне панування людожерського комуністичного режиму, що підірвало основи моралі, права, закону, здорового глузду та людської гідності. І це при тому, що всіх живих на території сучасної України тоді, в 1917 р., налічувалося хіба 35 мільйонів.

У червні 1917 р. жодна політична есхатологія не мала права на життя. Так само права на життя не мали і політична розсудливість, і політична відповідальність керманичів націонал-соціалістичного українського руху перед людьми і перед рідною Батьківщиною. Хай там як, а від червня 1917 р. декілька українських губерній набули статусу незалежної держави de facto — для повної незалежності не вистачало лише дрібниць типу формального акта, власних грошей та закордонних представництв. Решта — «парламент», «уряд», національні інсигнії, військо та кордони — уже були.

Конституційна комісія

Ще однією надзвичайно важливою прикметою «подвійної», якщо не «потрійної», політичної гри верхівки УЦР було створення т. зв. Комісії з вироблення статуту автономії України. Вона народжувалася в ті дні, коли на Східному фронті, тобто на території «українських» губерній, а саме — в межах Південно-Західного та Румунського фронтів, розпочався наступ російських військ (18 червня), який безславно