Марго Вольська - Як завоювати сніжну відьму. Академія Торенвес, Марго Вольська

Я сутужно кивнула. Чим далі, тим більше у мене виникало питання все те, що відбувалось довкола. Але щось підказувало, що сперечатись зараз з Есмондом – найдурніше, що я могла б зробити в даній ситуації. Лишалось тільки підкоритись і сподіватись, що частину таємниць я зможу розкрити згодом.

Здавалося, Есмонд відчував чиєсь наближення, бо від мого кивка минула лише секунда чи дві, і ось – у двері одразу ж постукали. Та це не був звичайний стук і навіть той грюкіт, що його викликав мій тато, намагаючись потрапити всередину будинку ненависного демона. Враження було таке, ніби хтось обережно кісточками пальців вибивав магічний ритм. Звук рівномірно поширювався будинком, немов і не збираючись затухати. Не знаю, що за магія наповнювала зараз приміщення, але вона видалась мені дивовижною. Чи зробити крок в сторону, чи навіть відійти до іншої кімнати – всюди ритмічний перестук звучав би однаково.

Есмонд підставив мені лікоть, пропонуючи спертись об нього. Я скептично зиркнула на демона, але не зважилась сперечатись. Чомусь невідома Емрада здавалась мені достатньо страшною, аби я зовсім не хотіла випробовувати терпіння лорда Флейма.

Що то за майстриня з його рідного міста така, якою силою вона володіє, чому мусить думати, ніби ми заручені і збираємось побратись?.. І як це пов’язано з тією розмовою між батьком та Есмондом, уривки якої я встигла почути?

Всі ці питання кипіли у мене в голові, от тільки, на жаль, я геть не мала на них відповіді. Зрештою, все, що мені лишалось – тільки покірно слідувати за Есмондом до виходу. Він крокував досить впевнено, не лишаючи мені і секунди на роздуми, а мелодія чужого стуку все наростала і наростала, доки нарешті не почала звучати буквально звідусіль, ще й так гучно, що ледь не зводила з розуму.

Есмонд скривився і прошепотів мені:

– Не здумай порушувати мій наказ.

Наказ? Одне це слово викликало в мені хвилю спротиву. Однак здоровий глузд підказував, що пручатись краще потім. Зараз же я просто всміхнулась та прошепотіла:

– Гаразд.

Здається, Флейма це значно заспокоїло. Він полегшено кивнув та нарешті відчинив двері.

На порозі стояла жінка. Вельми гарна, мушу сказати, жінка! Її руде, мов те полум’я, волосся хвилями спадало на плечі, темно-карі очі теж немов палахкотіли зсередини. На вустах застигла ласкава посмішка. Шкіра у незнайомки була смаглява, що здавалось мені трохи дивним в комбінації з кольором її локонів.

Вбрана у типову місцеву сукню, вона все одно здавалась мені чужоземкою, ще й з такої далекої місцини, що я про таку геть і не чула.

– Ну нарешті! – вона володіла низьким, хрипким голосом. – Я вже думала, ти ніколи не відчиниш мені, Есмонде!

– Я теж радий бачити тебе, Емрадо, – всміхнувся Флейм.

– Так-так-так, – Емрада переступила поріг, і двері самі зачинились за нею. – Кого я бачу! – вона повернула до мене голову, простягнула руку, і я побачила, що вона має довгі чорні нігті. Нафарбовані, напевне. Ну, я на те сподіваюсь. – Очі мені не зраджують, і поруч з тобою стоїть дівчина людського роду?

Вона усміхнулась, тоді підняла руку і поправила зачіску, а я побачила те, що на вулиці, здається, приховувалось ілюзією.

Емрада мала роги. Невеликі, симпатичні ріжки. Дуже привабливі. Святі стихії, це демониця вищого порядку!

…Про демонів я знала мало. Навіть дуже мало. Вони жили далеко, мало перетинались з людьми (на щастя для людей, між іншим), іноді відправляли деяких своїх представників жити між людей, так би мовити, для асиміляції та кращого контакту між расами. Поділялись на декілька категорій. Вважалось, що тих категорій чотири. Перша, найнижча, передбачала щось абсолютно не людиноподібне. Дрібні чортенята, містичні істоти, якими періодично лякають дітей у казках. Істоти страшні на вигляд, але не надто могутні, з ними може справитись будь-який навчений маг.

Друга категорія – звичайні демони, до яких, як я думала, належав і Есмонд Флейм. Вони мали дві форми. Одну – дуже подібну до людської, другу – бойову. Зрештою, для всіх демонів вище за перший порядок властивими є дві іпостасі.

Вищий – третій, – порядок відзначався однією характерною рисою. Ріжки. Більші чи менші, не страшні, навіть симпатичні. Звісно, їх можна приховати ілюзією. Вважалось, що такі демони мають могутній ментальний дар, це на додачу до того всього, що вони отримали від попередніх двох категорій. Ріжки, здається, підсилювали телепатичний контакт.

Ну і, зрештою, архідемони. Їх у світі існувало не дуже багато, і як вони виглядали, ніхто з простих людей не знав. Я підозрювала, що страшно, і сподівалась, що нам з ними ніколи не доведеться знайомитись ближче. Але навіть демониця третього порядку вже викликала у мене істинний жах! Що вже там казати про керівників демонічних армій, домініонів, про могутніх потвор, аристократію демонічного світу, на щастя, такого далекого від нас? Гірше можуть бути тільки дракони! Їх мало, але кожен з них – мов той архідемон.

– Знайомся, Емрадо, це Меліса, моя кохана жінка. Я дуже сподіваюсь, що ти розумієш, що це означає, – усміхнувшись, промовив Флейм.

– Звісно-звісно. Максимальна повага твоїй коханій, – отруйно всміхнулась Емрада. – Хіба я можу порушити твій наказ?..

Наказ? Я здригнулась. Демон другого порядку не може наказувати демониці третього що-небудь. А рогів у Есмонда нема, тільки хвіст. Цей хвіст, до речі, зараз вельми міцно мене обіймає за талію.