Роджер Желязни - Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

роззирнулися. Потім двоє з них припали до землі й почали принюхуватися.

Після того вони подивились у наш бік.

— Верви, — прошепотів Рендом, коли ті рушили до нас.

Крізь пітьму я дивився на них. Верви попадали накарачки, і місячне сяйво дивним світлом заграло на їхніх сірих одежах. А вже за мить на нас, хижо сяючи, дивилося три пари очей наших переслідувачів.

Я прохромив срібним клинком першого вовка — і тишу розтяв людський зойк. Рендом з розмаху обезголовив іншого, а Дейдра, на превеликий мій подив, підняла у повітря третього і з огидним хрустом переламала його хребет через своє коліно.

— Швидко, свого меча! — крикнув Рендом; я проткнув двох їхніх жертв срібним лезом, і тишу в лісі знову розітнули людські зойки.

— Вшиваймося звідси негайно! — скомандував Рендом. — Сюди!

І ми пішли за ним.

— Куди йдемо? — запитала Дейдра, коли ми вже з годину, намагаючись залишатися непоміченими, продиралися через чагарники.

— До моря, — відповів Рендом.

— Чому?

— Бо в ньому Корвінова пам'ять.

— Де? Як?

— Де-де — у Ребмі.

— Там вони вас уб'ють, а вашими мізками нагодують рибу.

— Я не збираюся йти аж до кінця. Тобі доведеться ще вийти до моря та переговорити із сестрою твоєї сестри.

— Ти хочеш, щоби він знову пройшов через Лабіринт?

— Так.

— Але ж ризик...

— Я знаю... Слухай, Корвіне, — повернувся до мене Рендом, — відколи ми зустрілись у Флори, я не маю, чим тобі дорікнути. Але якщо раптом виявиться, що ти — ніякий не Корвін, тобі гаплик. Хоча ти, мабуть-таки, Корвін. Не можеш бути кимось іншим. Суджу з того, як ти поводився, навіть не знаючи, хто такий. Ризикни, спробуй подолати місце, котре ми звемо Лабіринтом. Це допоможе тобі відновити всю пам'ять. Ну то як, не боїшся?

— Може, й ні, — сказав я. — А що то таке — Лабіринт?

— Ребма — це місто-привид, — пояснив Рендом. — Підводне відображення Амбера. Усе, що є в Амбері, як у дзеркалі, відбивається в Ребмі. Там мешкають піддані Левелли, живуть так само, як у Амбері. Вони ненавидять мене, адже колись я тут бешкетував, тож, мабуть, не піду з тобою. Якщо будеш з ними відвертим і, може, натякнеш на свою місію, вони, найімовірніше, дозволять тобі пройтися Лабіринтом Ребми, котрий, хоча він лише віддзеркалює Амбер, впливатиме на тебе так само, як він. Тобто, якщо ти насправді син нашого батька, Лабіринт дасть тобі силу мандрувати поміж Тінями.

— А як ця сила мені посприяє?

— Вона допоможе тобі зрозуміти, хто ти такий.

— Тоді згоден.

— От і молодець! У такому разі нам треба йти на південь, нікуди не звертаючи. До сходів — кілька днів дороги... Дейдро, ти підеш із нами?

— Так, я піду з братом Корвіном.

Я знав, що вона відповість ствердно, й дуже зрадів з її слів. Мені було і страшно, і радісно.

Уся ніч минула для нас у дорозі. Ми обминули три військових загони, а вранці знайшли печеру і полягали спати.

5

Ще дві ночі ми йшли до чорно-рожевих пісків величного моря. На ранок третього дня ступили на берег. Напередодні увечері вдало проскочили перед носом невеличкого загону. Одначе ми не дуже поспішали виходити на видноту, поки не було точно знайдено потрібне місце — Фаєла-біонін — тобто Сходи до Ребми, звідки, швидко й безпечно, ми зійшли б до самісіньких сходів.

Вранішнє сонце відкидало міріади сліпучих іскор на колихкі піняві води, їхній танок сліпив наші очі, тож годі було роздивитися, що ж ховається там, під поверхнею. Два дні ми харчувалися тільки фруктами, котрі запивали водою, і я був голодний як вовк, однак усе забув, побачивши берег — широкий, похилий, помережаний смугами, з несподіваними поворотами та підйомами коралових, оранжевих, рожевих і червоних барв; із вкрапленнями черепашок, корабельних уламків та дрібних, до блиску відшліфованих водою камінців. Море за берегом, блакитно-золотисто-пурпурове, то здіймалося, то опускалося з лагідним хлюпанням, і радісно струмів під фіолетовими небесами легкий, благословенний бриз.

Гора Колвір у сяйві світанку, що в усі часи тримала Амбер, наче мати дитя, була миль за двадцять ліворуч, на північ од нас. Сонце позолотило її, накривши місто веселковою вуаллю. Позирнувши на цю гору, Рендом скрипнув зубами й відвернувся. Напевне, я зробив те саме.

Дейдра торкнула мене за руку, махнула головою та пішла на північ, паралельно до лінії берега. Ми з Рендомом рушили за сестрою. Наскільки я міг зрозуміти, мали йти, поки не трапиться відомий їй орієнтир.

Пройшли зо чверть милі, коли раптом здалося, що земля під ногами легенько двигтить.

— Коні гупають! — просичав Рендом.

— Дивіться! — вигукнула Дейдра. Задерши голову, вона вказувала на якийсь предмет угорі.

Я поглянув туди.

У небі над нами ширяв орел.

— Ще далеко? — поцікавивсь я.

— Он до тієї купки, — показала Дейдра, і футів за сто від нас я побачив невелику, футів вісім заввишки, усічену піраміду, що була складена з великого сірого кругляка, битого вітром, піском і водою.

Стукіт копит поближчав, а потім озвався мисливський ріг, хоча й не таким звуком, як у Джуліана.

— Мерщій! — крикнув Рендом, і ми всі троє кинулися бігти.

Коли подолали кроків з двадцять, орел спустився. Він шугонув на Рендома, але той виставив клинок і махнув перед птахом. Тоді орел накинувся на Дейдру.

Видобувши меч із піхов, я спробував ударити пернатого нападника. Полетіло пір'я. Орел злетів — і знов упав на нас, і цього разу мій клинок ударивсь об щось тверде. Птах ніби впав, однак сказати це напевне я не міг — нам було не до нього. Цокання копит стало вже чітким і гучним, а ріг лунав зовсім близько.

Ми порівнялися з пірамідою, і Дейдра, повернувши праворуч, побігла в бік моря.

Я не збирався перечити людині, котра, схоже, знала, що робить. Продовжуючи бігти за нею, краєм ока побачив вершників.

Вони були ще далеко, але їхні коні щодуху скакали морським берегом. Валували собаки, сурмили роги, а ми з Рендомом гнали, наче очманілі, й, слідом за сестрою, з розгону влетіли у пінявий приплив.

Були вже до пояса у воді, коли Рендом сказав:

— Якщо залишуся тут, то мені смерть, а піду з вами — також смерть.

— Перше неминуче, — сказав я, — у