Роджер Желязни - Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

вас є клепка в голові, ви обминете цей престол десятою дорогою — і проживете довше, — порадила Дейдра.

Вона була страшенно гарною, хоча дещо втомленою і брудною.

Я обійняв її за плечі, бо мені захотілося це зробити, і притиснув до себе. Рендом надибав десь міх із вином, і ми дружно випили.

— Ерік — єдиний принц в Амбері, — повідомила Дейдра, — і військо вірне йому.

— Я не боюся Еріка, — відповів я, хоча насправді вже не був аж так у цьому впевнений.

— Він нізащо не пустить тебе до Амбера, — сказала вона. — Я була його полонянкою, поки, два дні тому, не натрапила на потаємний хід. Думала, що зможу перечекати в Тінях, поки вляжеться ця метушня, однак у такій близькості від реального світу це практично неможливо. Тож уже сьогодні вранці опинилася в руках його хлопців. Коли б мене повернули назад, гадаю, ніщо не заважало б йому вбити мене, тож не знаю... Словом, у будь-якому разі я в цьому місті була б не більше, ніж лялькою. Ерік, мабуть, буде казитися, та знов-таки, не впевнена в цьому.

— А що Блейз? — доправився Рендом.

— Він наганяє з Тіней різну погань, і Ерік страшенно стурбований. Однак Блейз ще не воював з Еріком на повну силу, і це також тривожить Еріка, й важко зрозуміти, кому дістануться корона та скіпетр, хоч Ерік і тримає його безперервно у правій руці.

— Зрозумів. Про нас він коли-небудь щось казав?

— Про тебе, Рендоме, ні. А про Корвіна — так. Ерік ще досі боїться повернення Корвіна. Якщо йти далі на Амбер, то миль зо п'ять від нас дорога ще порівняно спокійна, зате далі що не крок, то загроза. Що не камінь, то пастка, що не дерево — засідка. Усе через Блейза і через Корвіна. Ерік хотів, щоб ви дійшли до цього місця, бо звідсіля не почаклуєте з Тінями, та й від влади його тут непросто сховатися. Потрапити в Амбер, обминувши всі пастки Еріка, — ви про таке і мріяти не смійте!

— Але ж ти втекла...

— Зі мною — інша річ. Я втікала з Амбера, а ви йдете в Амбер. Та й за вами він навряд чи стежитиме так, як за мною. Бо, по-перше, я жінка, а по-друге, не претендую на трон. Однак і я не втекла, як бачите.

— Уже втекла, сестричко, — мовив я, — і будеш вільною, допоки мій меч спроможний заступитися за тебе.

Дейдра поцілувала мене в чоло і стиснула мою руку. Мені завжди подобалося, коли вона так робила.

— Б'юсь об заклад, за нами стежать, — сказав Рендом, і за його знаком ми розчинилися в темряві.

Залігши під кущем, почали пильно вдивлятися туди, звідки щойно прибули.

Невдовзі наше перешіптування довело мені, що приймати рішення мав я. Питання, що тривожило нас, було дуже простим: що далі?

Однак воно було й життєво важливим, і зволікати з відповіддю я не міг. Знав, що не можу покластися на них, навіть на милу Дейдру, та якщо вже бути з кимось відвертим, то тільки з ними: принаймні Рендом уже по вуха був поглинутий тією самою справою, що я, а Дейдра... Дейдра — моя улюблена сестра.

— Дорогі родичі! — звернувсь я до них. — Мені треба зізнатися вам... — Я й незчувсь, як правиця Рендома лягла на руків'я меча. Ось наскільки можна довіряти одне одному!.. Я уявив, як вихориться у нього в голові: «Корвін завів мене сюди, щоб зрадити...»

— Якщо ти завів мене сюди, щоб зрадити, — проказав Рендом, — не сподівайся, що пощастить узяти живим.

— Ти смієшся? — здивувавсь я. — Мені потрібна твоя допомога, а не голова. А сказати хочу ось що: не маю найменшої гадки, що тут у вас коїться! Про щось здогадуюсь, але не можу до пуття сказати, ні де ми, ні що таке Амбер, і з якого такого дива ховаємося в кущах від чиїхось молодчиків. Як на те вже пішло, то навіть не знаю, хто я такий!

Запала з біса довга тиша. Потім Рендом пошепки запитав:

— Як накажеш тебе розуміти?

— Справді, як? — додала Дейдра.

— А так, — відповів братові, — що я обвів тебе круг пальця, Рендоме. Тобі не здалося дивним, що я всю дорогу тільки те й робив, що вів авто?

— Ти ж у нас за старшого, — мовив Рендом, — от я й думав, що реалізуєш якісь свої плани. Крім того, твоя поведінка в дорозі була осмисленою. Я знав, що ти — це ти, тобто Корвін.

— А я дізнався про це лише кілька днів тому, — зізнавсь я. — Знаю, що всі називають мене Корвіном, але недавно пережив аварію. Не обійшлося без ушкоджень голови — коли стане трохи світліше, покажу вам шрами, — тож у мене прогалини в пам'яті. Нічого не розумію, коли ви теревените про якісь Тіні. Та й про Амбер, якщо чесно, пригадую дуже мало. Єдине, що залишилося в пам'яті, — це мої родичі, та ще той факт, що нікому з них не можу довіряти. От і вся моя сумна історія. Що тут можна зробити?

— Боже мій! — вигукнув Рендом. — О, тепер бачу! Тепер розумію ті дрібнички, що збивали мене з пантелику в дорозі... Цікаво, як тобі вдалось обдурити Флору? Наче малу дитину!

— Думаю, пощастило, — не став вихвалятись я, — плюс трохи інтуїції... Хоча, ні! Просто Флорі бракнуло клепки в голові. Але хай там що, ви мені справді потрібні.

— Як думаєш, ми звідси можемо втекти у Тіні? — запитала Дейдра. Зверталася вона явно не до мене.

— Можемо, — сказав Рендом, — але я проти. Мені хочеться бачити Корвіна в Амбері, а Ерікову голову — на палі. Щоб справдилось і перше, і друге, напевне, варто ризикнути. Тож я проти повернення в Тіні. А ти, якщо хочеш, вертайся. Ви всі говорите, що я слабак і пустодзвін. От ми це й перевіримо. Якщо я вже взявся до справи, то треба її завершити.

— Дякую, брате, — сказав я.

— Зустрітися при місяці — не до добра, — підсумувала Дейдра.

— Ти так і залишалася б прив'язаною до стовпа, — сказав Рендом. Дейдра промовчала.

Ми продовжували лежати, й невдовзі на таборище вийшло троє воїнів. Вони