Діана Вінн Джонс - Дев’ять життів Крістофера Чанта

й багато інших людей. Але коли в суботу я приїхав упізнати твоє тіло, ти був живий, і одужував, і не мав жодних ознак поранення. Це упевнило мене, що ти мав більше, ніж одне життя — до того ж я підозрюю, що одного разу це вже траплялося. Скажи мені, Крістофере, минулого року, коли мені сказали, що на тебе впала поперечина від завіси — ти був смертельно поранений, чи не так? Ти можеш мені зізнатися. Я не розсерджуся. 

— Так, — сказав Крістофер неохоче. — Думаю, що був. 

— Так я і думав! — сказав Татко з похмурим задоволенням. — Нині, синку, ті щасливці, які мають кілька життів, завжди, без винятків, є обдарованими чародіями. Минулої суботи мені стало ясно, що ти один із них. Через це я послав по Ґабріеля де Вітта. Нині Ясновельможний де Вітт, — тут Татко стишив голос і нервово оглянув брудний вагон, ніби думав, що Ясновельможний де Вітт може почути, — він є найсильнішим чародієм у світі. Він має дев’ять життів. Дев’ять, Крістофере. Це робить його достатньо сильним, щоб керувати використанням магії у цьому світі й кількох інших. Уряд дав йому це завдання. З цих причин ти почуєш, як деякі люди звуть його Крестомансі. Так звучить його посада. 

— Але, — сказав Крістофер, — як це все і «хрест-до-мансі» стосується мого виключення зі школи? 

— Бо я хочу, щоб де Вітт зацікавився твоїм випадком, — сказав Татко. — Нині я бідний чоловік. Нічого не можу зробити для тебе. Я пішов на значні жертви, щоб оплатити послуги Доктора Поусона, адже вважаю, що де Вітт помилився, коли сказав, що ти звичайний хлопчик із одним життям. Маю надію, що Доктор Поусон зможе довести, що він помилився, і можна буде переконати де Вітта взяти тебе до його почту. Якщо він це зробить, твоє майбутнє забезпечено. 

«Візьме мене до свого почту», — подумав Крістофер. Як Онейра — до бізнесу його тата, де він мав починати як хлопчик на побігеньках. 

— Не думаю, — сказав він, — що хочу, щоб моє майбутнє було забезпечено в такий спосіб. 

Батько глянув на нього з жалем. 

— Це в тобі говорить твоя матуся, — сказав він. — Належне виховання може виправити цей вид легковажності. 

Це зовсім не примирило Крістофера з Татковими планами. «Але я говорив про себе! — сердито думав він. — Це не мало жодного стосунку до Матусі!» У ньому все ще вирувало обурення, коли потяг увійшов у Кембридж, і він рушив із Татком крізь вулиці, повні юнаків у халатах, схожих на плащі, які носять люди в Низці Сім, повз високі будівлі зі склепінням, що нагадували йому Храм Ашет, правда, кембриджські будівлі мали більше вікон. Татко зняв житло в умебльованих кімнатах, темних й обставлених скупо, що смерділи старою їжею. 

— Ми маємо зупинитися тут разом, поки Доктор Поусон з’ясує з тобою, — сказав він Крістоферу. — Я узяв із собою купу роботи, тож зможу особисто наглянути за твоїм благополуччям. 

Це стало останньою крихтою солі в Крістоферових роз’ятрених ранах. Він сумнівався, що наважиться вийти в Проміжок і зустрітися з Такроєм у четвер, коли за ним уважно наглядає дорослий чародій. До того ж ліжко в умебльованій квартирі було ще гірше, ніж у школі, й рипіло при кожному його порусі. Він заснув із думкою, що став таким нещасним, наскільки це взагалі можливо. Але це було ще до того, як він побачив Доктора Поусона й усвідомив, що його нещастя тільки почалися. Татко доправив його до будинку Доктора Поусона на Трампінгтон-роуд о десятій наступного ранку. 

— Навчання у Доктора Поусона іноді спантеличує, — сказав Татко. — Але я певен, що можу покластися на свого сина, який попри все триматиметься з належною чемністю. 

Це звучало зловісно. Крістоферові коліна тремтіли, поки покоївка вела його в кімнату Доктора Поусона. Це була яскрава-преяскрава кімната, напхом напхана усяким мотлохом. Із цього мотлоху суворий голос викрикнув: 

— Стій! 

Оторопілий Крістофер став як стій. 

— Ні кроку далі. І вгамуй свої коліна, хлопче! Господи, скільки клопоту з цими молодими! — проревів різкий голос. — Як можу я доступитися до тебе, якщо ти не вгамуєшся? Так, що ти сказав? 

Найбільшим предметом серед мотлоху було величезне крісло. Доктор Поусон сидів у ньому, не поворухнувши і м’язом, якщо не зважати на тремтіння його широких багряних і обвислих щік. Певно, він був надто товстим, щоб рухатися. Він був надзвичайно, винятково, надмірно товстим. Його живіт здавався маленькою горою, яку стримував хіба що натягнутий на неї жилет. Його руки нагадали Крістоферові якісь багряні банани, які він бачив у Низці П’ять. Його обличчя було розтягнуте і таке ж багряне, із нього нещадно блискали безжальні сльозливі очка. 

— Як ся маєте, пане? — сказав Крістофер, оскільки Татко вірив, що він буде чемним. 

— Ні, ні, — закричав Доктор Поусон. — Це перевірка, а не дружній візит. У чому твоя проблема? Твоє ім’я Чант, чи не так? Назви свою проблему, Чанте. 

— Я не втну магію, пане, — сказав Крістофер. 

— Багато хто не втне. Деякі народжуються такими, — рявкнув Доктор Поусон. — Спробуй краще, Чанте. Покажи мені. Не втни якусь магію і дай мені глянути. 

Крістофер зволікав, переважно від оторопіння. 

— Давай, хлопче! — ревів Доктор Поусон. — Не втни її! 

— Я не можу не втнути те, що я не можу втнути, — сказав Крістофер, цілковито збентежений. 

— Звісно, можеш! — волав Доктор Поусон. — Це сутність магії. Ворушися. Дзеркало на столі поруч тебе. Левітуй його хутчіш! 

Якщо Доктор Поусон сподівався заохотити Крістофера до успіху, він зазнав невдачі. Крістофер дошкандибав до столу, глянув на вишукане дзеркало в срібній оправі, що лежало там, і виконав усі слова й рухи, які вивчив у школі. Нічого не сталося. 

— Гм, — сказав Доктор Поусон. — Не втни це ще раз. 

Крістофер зрозумів, що від нього очікують ще однієї спроби. Він спробував, його руки й голос тремтіли, а всередині в нього розросталося нещастя. Це безнадійно! Він ненавидів Татка, що той приволік його сюди для того, щоб його вимучував цей жахливий товстун. Він хотів заплакати, але нагадав собі, ніби був сам собі Гувернанткою, що був аж надто великий для цього. І, як і перед тим, дзеркало просто лежало, де й було. 

— Ммм, — сказав Доктор Поусон. — Обернися, Чанте. Ні, праворуч обернися, хлопче, повільно, щоб я міг тебе всього оглянути. Стій! 

Крістофер спинився, і стояв, і чекав. Доктор Поусон заплющив свої сльозливі очка й опустив багряні щоки. Крістофер запідозрив, що той заснув. У кімнаті була цілковита тиша, тільки годинники цокали серед мотлоху. Два з них мали видимі деталі механізму, один був годинниковою шафою, а другий годинник — масивний і мармуровий, наче зійшов із чийогось надгробка. Крістофер підстрибнув від несподіванки, коли Доктор Поусон зненацька гарикнув на нього, наче грім вдарив: 

— ВИВЕРНИ КИШЕНІ, ЧАНТЕ! 

«Га?» — подумав Крістофер. Але противитися не смів. Він поспіхом почав звільняти кишені куртки: шестипенсовик Дядька Ральфа, який він носив завжди, його власний шилінг, засмальцьований носовичок, записка від Онейра щодо алгебри, а далі він дійшов до таких ніякових речей як шворка, канцелярська резинка і обліплена ворсою іриска. Він завагався. 

— Усе давай! — заволав Доктор Поусон. — Із кожнісінької кишені! Викладай усе на стіл. 

Крістофер продовжив вивертати кишені: надгризена гумка,