Діана Вінн Джонс - Дев’ять життів Крістофера Чанта

розлютилася вона. — І не порадившись зі мною! Кажу тобі, я не втрачу Крістофера через потурання твоїм безперспективним планам, Косімо! 

Тут вже і Матуся, і Татко так розсердилися, що Крістофер заплющив очі. Оскільки той препарат, що дав йому лікар, присипляв його, то він майже одразу відключився, але все ще міг чути суперечку, навіть крізь сон. Врешті він виліз із ліжка, прошмигнув повз Матусю і Татка так, що ніхто з них не помітив, і вийшов у Проміжок. Там він натрапив на нову долину, яка вела кудись, де постійно відбувався якийсь цирк. Ніхто в тому світі не говорив англійською, але Крістофер легко вийшов сухим із води, як він часто робив раніше, прикинувшись німим і глухим. Коли ж він повернувся назад, лікарняна кімната була повна стримано вбраних людей, які, очевидно, вже збиралися йти. Крістофер прослизнув повз повного серйозного молодого чоловіка у тісному комірці та пані в сірій сукні, яка тримала чорний шкіряний портфель для інструментів. Ніхто з них не знав, що він тут. Судячи з усього, ту його частину, що лишилася лежати в ліжку, щойно оглянув фахівець. Коли Крістофер прошмигнув біля Матусі й заліз назад у ліжко, то зрозумів, що той фахівець розмовляє за дверима з Татком і якимсь бороданем. 

— Я згоден, що за цих обставин ви були праві, викликавши мене, — почув Крістофер слова, вимовлені старим сухим голосом. — Але тут присутнє тільки одне життя, пане Чант. Я розумію, що можуть відбуватися дивні речі, звісно, але ми маємо звіт від шкільного вчителя магії, що підтверджує наші висновки у цьому випадку. Боюся, я геть не переконаний… 

Старий сухий голос віддалявся по коридору, продовжуючи лунати, й інші люди слідували за ним, усі, крім Матусі. 

— Яке полегшення! — сказала вона. — Крістофере, ти прокинувся? Я подумала на мить, що цей жахливий стариган прийшов привласнити тебе, цього я ніколи не подарувала б твоєму таткові! Ніколи! Не хочу, щоб ти виріс у нудну законослухняну людину на зразок поліцейського, Крістофере. Матуся хоче тобою пишатися. 

Розділ дев’ятий 

Крістофер повернувся до школи наступного дня. Він більше боявся, що мама може розчаруватися в ньому, коли виявиться, що він професійний гравець у крикет, але це не ні на грам не змінило його намірів. 

Усі в школі поводилися із Крістофером, як із дивом. Онейр просив пробачення зі сльозами на очах. Це було єдине, від чого Крістоферові було неприємно. А поза тим він купався в увазі, яку отримав. А ще рвався грати в крикет, як і доти, і ледве міг дочекатися, коли настане четвер, щоб оповісти Такрою про всі свої пригоди. 

У середу зранку Директор послав по Крістофера. На його подив, Татко був у Директора, обидва знічено стояли поруч із директорським столом із червоного дерева. 

— Гаразд, Чанте, — сказав Директор, — нам дуже шкода так швидко втрачати наше дев’ятиденне диво. Ваш батько прийшов забрати вас звідси. Здається, тепер ви вирушаєте до приватного репетитора. 

— Що? Залишити школу, пане? — сказав Крістофер. — Але ж по обіді тренування з крикету, пане! 

— Я пропонував вашому батькові, щоб ви лишитися хоча б до кінця семестру, — сказав Директор. — Але, здається, великий Доктор Поусон на це не погодиться. 

Татко прочистив горло. 

— Ці кембриджські професори, — сказав він. — Ми обидва знаємо, які вони, Директоре. 

Татко і Директор посміхнулися один одному, доволі нещиро. 

— Старша медсестра вже пакує вашу валізу, — сказав Директор. — Згідно розкладу, вашу скриню і ваш табель ми відішлемо вам услід. А тепер ми маємо прощатися, як я гадаю, ваш потяг рушає за пів години. 

Він потис руку Крістоферові — міцне, сильне директорське рукостискання, — і в ту ж мить Крістофера було викрадено; а вже потім, у кебі з Татком, він навіть не мав змоги попрощатися з Онейром чи Феннінгом. Він сидів у потягу, закипаючи гнівом від усього, втупившись обурено у Татків профіль із бакенбардами. 

— Я сподівався потрапити в шкільну крикетну команду, — прямо сказав він, коли стало ясно, що Татко не планує нічого пояснювати. 

— Шкода, — сказав Татко. — Але безсумнівно будуть й інші крикетні команди. Твоє майбутнє важливіше за крикет, синку. 

— Моє майбутнє і є крикет, — відважно сказав Крістофер. Це був перший раз, коли він відверто висловив свої наміри дорослому. Його кинуло в жар і холод від того, що він так заговорив до Татка. Але водночас він був радий, бо це був важливий крок на шляху до його кар’єри. 

Татко меланхолійно усміхнувся. 

— Був час, коли я мріяв стати машиністом локомотива, — сказав він. — Але ця примха минула. Набагато важливіше дістатися до Доктора Поусона до кінця семестру. Після цього твоя матуся планувала забрати тебе за кордон. 

Крістоферові зуби так міцно стиснулися від люті, що брекети порізали губу. Насправді крикет — це примха! 

— Чому ж це так важливо? 

— Доктор Поусон — найзнаменитіший Ворожбит у цілій країні, — сказав Татко. — Довелося смикнути за кілька ниточок, щоб змусити його прийняти тебе в такому поспіху. Але коли я виклав йому справу, він сам сказав, що це терміново, щоб не дати де Вітту час забути про тебе. Де Вітт перемінить свою думку про тебе, коли зрештою зрозуміє, що ти маєш магічний хист. 

— Але я не втну магію, — нагадав Крістофер. 

— І мусить існувати якась причина цього, — сказав Татко. — За всіма ознаками, твій хист має бути велетенським, оскільки я — чародій, як і обидва мої брати, а твоя матуся — і я визнаю це — дуже обдарована чаклунка. А її брат, цей нікчемний Аргент, також чародій. 

Крістофер дивився, як позаду Таткового профілю пролітають будинки, коли потяг увійшов у передмістя Лондона, намагаючись усе засвоїти. Ніхто раніше не казав йому про спадок. Втім, він припускав, що невдахи бували й у найбільш магічних родинах. Він вважав, що сам і є таким невдахою. Тож Татко справді був чародієм? Крістофер з прикрістю пошукав у Татка ознаки могутності й багатства, які пасували чародієві, й не побачив їх і сліду. Його вразила Таткова пошарпаність і понурість. Манжети його сюртука були обтріпані, а капелюх — бляклий і благенький. Навіть чорні бакенбарди були рідші, з прожилками сивини. Але правда була в тому, що Татко — чародій він був чи ні — вихопив його зі школи в розпал крикетного сезону, й судячи з того, як із ними розмовляв Директор, назад його не чекали. Чому ні? Чому Татко надумав так із ним учинити? 

Крістофер роздумував про все це, поки потяг вкочувався у Великий Південний вокзал, і тоді, коли Татко волік його крізь гармидер до кеба. Під час шаленої пробіжки до станції Сент-Панкрас він усвідомив, що віднині буде важко навіть побачитися з Такроєм, отже, й отримати хоч якісь уроки з крикету. Татко сказав йому не мати ніяких справ із Дядьком Ральфом, а Татко — чародій. 

У маленькому брудному вагоні потяга до Кембриджа Крістофер обурено запитав: 

— Татку, з чого ви вирішили завезти мене до Доктора Поусона? 

— Я думав, що пояснив, — сказав Татко. 

Якусь мить здавалося: це все, що він збирався сказати. Потім він повернувся до Крістофера, глибоко зітхнувши, і Крістофер побачив, що він просто збирався з силами, аби розпочати серйозну розмову. 

— Минулої п’ятниці, — сказав він, — тебе визнали мертвим, синку, два лікарі