Террі Пратчетт - Морт

молюск, то нічого, мабуть. Боюся, були відчутні втрати при перекладі. 

— Ви впевнені, що все правильно робите? 

— Спробуймо карти, — сказав Гостроріз поспішно, розчепіривши карти віялом. — Оберіть карту. Будь-яку карту. 

— Це Смерть. 

— Он як. Гаразд. Звісно, карта Смерть не завжди означає саме смерть, — сказав Гостроріз дещо напружено. 

— Хочете сказати, що вона не означає смерть за обставин, коли суб’єкт надто переймається, а ви боїтеся сказати правду, чи не так? 

— Слухайте, просто оберіть іншу. 

— На цій теж Смерть, — сказала Келі. 

— Ви попередню назад поклали? 

— Ні. Хочете, ще одну візьму? 

— Це можна. 

— І знову збіг! 

— Смерть номер три? 

— Так. Це колода для фокусів? — Келі намагалася зберігати спокій, але вже чула істеричні нотки у власному голосі. 

Гостроріз нахмурився, обережно зібрав карти, перетасував їх і розклав на столі віялом. Зі Смертю була тільки одна. 

— Ох мамо рідна, — пробурмотів він. — Боюся, все дуже серйозно. Можна вашу долоню? 

Долоню він роздивлявся довго. Потім пішов до буфета, знайшов ювелірний окуляр, витер із нього кашу рукавом мантії й ще кілька хвилин роздивлявся долоню крізь нього. Потім відкинувся на спинку стільця, зняв окуляр і тупо дивився на Келі. 

— Ви мертва, — сказав він. 

Келі мовчала. Не знала, що тут сказати. «Я не мертва» — якось дуже по-простому, а «Чи це серйозно?» — надто грайливо. 

— Я казав, що все дуже серйозно? — перепитав Гостроріз. 

— Здається, так, — обережно сказала Келі, тримаючи тон наскільки можливо. 

— Я не помилився. 

— Он як. 

— Це може бути навіть фатально. 

— Куди вже фатальніше, ніж бути мертвою? 

— Я не про вас. 

— Он як. 

— Здається, щось пішло не так на якомусь глибинному рівні, розумієте? Ви мертва в усіх сенсах крім, е-е-е, буквального. Ну тобто карти вважають, що ви мертва. Лінія життя на вашій долоні — теж так вважає. Усе і всі вважають, що ви мертва. 

— Але я не вважаю так, — сказала Келі, та її голос уже не звучав так упевнено. 

— На жаль, ваша думка не рахується. 

— Але люди мене бачать і чують! 

— Перше, чого вчать у Невидній академії — це істина, яка, на жаль, полягає в тому, що люди не дуже звертають увагу на такі речі. Розум підказує їм, що важливо, а що ні. 

— Тобто люди не бачать мене, бо їм розум так каже? 

— На жаль. Це зветься передумовленістю чи якось так. — Гостроріз розпачливо дивився на неї. — Я чарівник. Ми про таке все знаємо. 

— Хоча, насправді, це не перше, чого вчать, — додав він. — Насправді спершу розповідають, де вбиральні й таке інше. Але після того — одразу вчать цієї істини. 

— Але ви мене бачите. 

— Ну, так. Чарівників навмисне навчають бачити те, що існує, і не бачити того, чого не існує. Є навіть спеціальні вправи… 

Келі забарабанила пальцями по столу. Принаймні спробувала. Давалося їй це непросто. Вона опустила погляд на стіл, і на її обличчі проступив жах. Гостроріз прослідкував за її поглядом і метушливо витер стіл рукавом. 

— Вибачайте, — пробурмотів він. — Бутерброди з патокою були вчора на вечерю. 

— І що мені робити? 

— Нічого. 

— Нічого? 

— Ну, ви могли би непогано заробляти крадійством… Вибачте. Це несмак з мого боку, таке казати. 

— Я так і подумала. 

Гостроріз недолуго поплескав її по руці, але Келі була така заклопотана почутим, що не звернула уваги на таке відчайдушне блюзнірство. 

— Розумієте, все передумовлено заздалегідь. Історія розписана від початку до кінця. А факти нікого не цікавлять, історія просто проходить по них без перешкод. Не можна нічого змінити, бо всі зміни теж вписані в історію. Ви мертва. Така доля. Доведеться змиритися. 

Він винувато всміхнувся. 

— Але вам пощастило більше, ніж іншим мерцям, коли глянути правді в очі. Ви жива й можете відчувати, як воно. 

— Не хочу миритися. Чому я маю змиритися? Я ні в чому не винна! 

— Ви не розумієте. Історія іде далі. Ви більше не можете брати в ній участі. Немає в ній для вас ролі, розумієте? Просто нехай усе іде як іде. — Він знов поплескав принцесу по руці. Вона подивилася на нього. Він забрав руку. 

— І що робити? Не їсти, бо їжа, яку я їм, не для мене призначалася? Піти жити в якусь пустелю? 

— Це трохи демонстративно, згоден. Але так уже доля влаштована. Коли світ не відчуває вашої присутності — вас не існує. Я чарівник, ми про таке багато… 

— Не повторюйтесь. 

Келі підвелася. Один із її пращурів спинив свою ватагу кочових горлорізів за кілька миль від скелі посеред рівнини. На скелі стояло сонне о тій порі місто, і він дивився на нього з виразом зосередженості на обличчі, який означав: «Годі. Якщо народився в сідлі, то вмирати в ньому не зобов’язаний». Важко повірити, та через п’ять поколінь найвизначніші риси того пращура оприявнилися в теперішній правительці[6] — і саме завдяки їм вона була такою непояснювано привабливою. Зараз ті риси були ще помітніші. Навіть Гостроріз був вражений. Цією щелепою можна було горіхи колоти. Точно тим самим тоном, яким пращур Келі звертався до втомлених і спітнілих поплічників перед нападом на місто[7], вона промовила: 

— Ні. Ні, я не миритимуся в жодному разі. Не дозволю зробити з себе якогось там привида. І ти, чарівниче, мені допоможеш. 

Десь на підсвідомому рівні Гостроріз цей тон упізнав. Були в ньому такі нотки, від яких навіть шашіль у підлозі кинув усі свої справи й виструнчився. Таким тоном озвучували не думки, а твердження: і буде так. 

— Я, моя повелителько? — перепитав він тремтливо. — Не уявляю, як узагалі я міг би… 

На цих словах його було зісмикнуто зі стільця й виведено на вулицю. Мантію надимав вітер. Келі твердо крокувала до замку, розправивши плечі, й тягла за собою чарівника, мов неслухняне цуценя. Такою ходою матері йдуть до школи, коли їхній синочок приносить додому синець під оком, — ходою неспинною, мов Хід Часу. 

— Щ-щ-що ви надумали? — пробелькотів Гостроріз, усвідомлюючи, що з ним відбувається щось страшне, невідворотне й незрозуміле. 

— Сьогодні твій щасливий день, чарівниче. 

— Ох, божечки, — перелякано промимрив він. 

— Тебе призначено Королівським упізнавачем. 

— Он як. І що входить в обов’язки? 

— Нагадуватимеш усім, що я жива. Дуже просто. Годуватимуть тричі на день, пратимуть за тобою. Ну ж бо, веселіше. 

— Королівським? 

— Ти ж у нас чарівник. Мабуть, щось ти таки мусиш знати, — сказала принцеса. 

— ПРАВДА? 

(Це кінематографічний прийом, адаптований для книжки. Смерть звернувся не до принцеси. Він сидів у себе в кабінеті й говорив із Мортом. Але ефектно, правда ж? Можливо, цей прийом зветься миттєвим перемиканням, чи комбінованим монтажем, чи перемиканням планів. Якось так. Від галузі, де бригадира освітлювачів звуть ґафером, можна чекати чого завгодно). 

— І ЩО СТАЛОСЯ? — додав Смерть, накручуючи чорну шовкову нитку на риболовний гак, затиснений у прикручених до стола лещатах. 

Морт вагався. З двох причин. По-перше, йому було страшно і соромно. По-друге, живий скелет, який тихо й мирно готує снасті до риболовлі й накручує на гачки сушених мух, будь-кого збив би з пантелику. 

А ще в кабінеті була Ізабелл — сиділа в дальньому кутку й демонстративно щось вишивала, одночасно поглядаючи на Морта крізь завісу похмурого невдоволення. Він майже відчував, як погляд її червонястих очей