Тесс Геррітсен - Смертниці

не так? То чому б вам не розвернутися, Лерою, і не спитати? Попросіть оте керівництво запустити процес.

Стіллмен завагався: Джо дуже чітко розумів, що відбувається. Нарешті він сказав:

— Ми не можемо дозволити пряму трансляцію.

— Байдуже, що я вам за це запропоную?

— І що ж це може бути?

— Двоє заручників. Ми віддамо їх на знак доброї волі. Ви пришлете нам оператора й репортера, ми вийдемо в прямий ефір. Щойно скажемо те, що хочемо, віддамо ще двох заручників. Ми повернемо вам чотирьох людей, Лерою. Чотири життя в обмін на десять хвилин телеефіру. Обіцяю вам видовище, від якого просто дах поїде.

— Який у цьому сенс, Джо?

— Сенс у тому, що ніхто нас не послухає, ніхто нам не повірить. Ми втомилися втікати й хочемо повернути собі життя. Лишився тільки такий спосіб. Тільки так люди в цій країні знатимуть, що ми говоримо правду.

Гейдер провів пальцем по горлу — сигнал призупинити розмову.

— Заждіть, Джо, — сказав Стіллмен і накрив слухавку рукою. Подивився на Гейдера.

— Думаєте, він знатиме, чи йде ефір? — спитав Гейдер. — Якщо змусимо його повірити, що трансляція справді йде…

— Цей чоловік не дурний, — втрутився Гебріел. — Навіть не думайте про такі ігри. Так ви його лише розлютите.

— Агенте Дін, може, вийдете на вулицю?

— Вони хочуть привернути увагу ЗМІ, от і все! Нехай скажуть, що хочуть. Нехай звернуться до глядачів, якщо це потрібно, щоб усе скінчилося!

З динаміка пролунав голос Джо:

— Лерою, то ви хочете домовитися чи ні? Бо по-жорсткому ми теж можемо. Замість живих заручників повернемо вам мертвих. Маєте десять секунд, щоб вирішити.

— Я слухаю, Джо, — озвався Стіллмен. — Річ у тому, що живу трансляцію мені не так просто влаштувати. Потрібна співпраця телеканалу. Може, запишемо вашу заяву? Доправимо вам портативну відеокамеру, скажете те, що хочете, говоритимете стільки, скільки вам потрібно…

— А ви поховаєте десь цю плівку, так? Вона ніколи не поба­чить світу.

— Така моя пропозиція, Джо.

— Ми обидва знаємо, що ви можете краще. Як і всі ті, хто зараз із вами в трейлері.

— Жива трансляція неможлива.

— Тоді мені нема чого вам сказати. Прощавайте.

— Заждіть…

— Так?

— Ви серйозно? Про заручників?

— Якщо ви дотримаєтеся своєї половини угоди. Нам потрібні оператор і репортер, щоб засвідчити те, що тут відбувається. Справжній репортер, не якийсь коп із фальшивим посвідченням преси.

— Погоджуйтесь, — сказав Гебріел. — Можливо, саме так ми можемо з цим покінчити.

Стіллмен знову прикрив слухавку рукою.

— Жива трансляція не обговорюється, агенте Дін. Це не­можливо.

— Чорт забирай, якщо вони її хочуть, то дайте!

— Лерою? — знову заговорив Джо. — Ви ще там?

Стіллмен видихнув.

— Джо, ви мусите мене зрозуміти. Потрібен час. Треба знайти репортера, який захоче до вас піти. Захоче ризикнути життям…

— Ми говоритимемо лише з одним репортером.

— Чекайте, ви нікого не назвали.

— Він знає цю тему. Він підготувався.

— Ми не можемо гарантувати, що цей репортер…

— Пітер Лукас із «Бостон Триб’юн». Викличте його.

— Джо…

У слухавці клацнуло, тоді загуло. Стіллмен глянув на Гейдера:

— Цивільним туди не можна. Так вони просто отримають ще заручників.

— Він сказав, що спочатку двох відпустить, — завважив Гебріел.

— Ви в це вірите?

— Одна з них може бути моя дружина.

— Звідки вам знати, що репортер на таке взагалі погодиться?

— На, ймовірно, найгучнішу історію життя? Журналіст на таке піде.

Барсанті мовив:

— Здається, тут є ще одне запитання без відповіді. Хто, у біса, цей Пітер Лукас? Репортер «Бостон Триб’юн»? Чому їм потрібен саме він?

— Зателефонуймо йому, — відповів Стіллмен. — Може, він знає.

12

«Ти жива. Ти мусиш бути жива. Я б знав, я б відчув, якби це було не так.

Правда ж?»

Гебріел сидів на дивані в кабінеті Мори, згорбившись, охопивши голову руками, і намагався придумати, що ще можна зробити, та страх постійно затьмарював логіку. Як морський піхотинець, він ніколи не втрачав спокою під вогнем. А тепер не міг навіть зосередитися, не міг позбутись образу, що переслідував його з того розтину: перед очима стояло інше тіло на столі для аутопсії.

«Я взагалі тобі говорив, як я тебе люблю?»

Він не чув, як відчинилися двері. Лише коли Мора сіла навпроти нього й поставила на столик два горнятка з кавою, Гебріел нарешті підняв голову. Дивлячись на Мору, подумав: «Вона завжди така зібрана, завжди все контролює». Така несхожа на його різку, темпераментну дружину. Ці жінки такі різні, і все одно їх об’єднує дружба, яку він не до кінця розуміє.

Мора показала на горня.

— Ви п’єте чорну, правда?

— Так, дякую.

Він сьорбнув, тоді знову поставив горня на стіл, бо насправді кави йому не хотілося.

— Ви обідали? — спитала Мора.

Гебріел потер обличчя.

— Я не голодний.

— Маєте виснажений вигляд. Можу принести ковдру, якщо хочете трохи полежати.

— Мені не заснути, ніяк. Поки вона не вийде звідти.

— Зв’язалися з її батьками?

— Господи… — Гебріел похитав головою. — Оце справжня мука. Найтяжче було переконати їх зберігати це в таємниці. Вони не можуть приїхати сюди, не можуть поділитися з друзями. Навіть не знаю, чи варто було взагалі їм казати.

— Ріццолі хотіли б знати про таке.

— Але вони погано вміють берегти таємниці. А якщо ця розкриється, це може вбити їхню дочку.

Вони трохи посиділи мовчки. Єдиним звуком було сичання прохолодного повітря з кондиціонера. На стіні за столом висіли плакати з квітами в елегантних рамках. Кабінет відображав саму натуру цієї жінки — охайної, педантичної, розважливої.

Вона тихо промовила:

— Джейн із тих, хто виживає. Ми обоє це знаємо. Вона зробить усе, що потрібно, щоб вижити.

— Я просто хочу, щоб вона трималася подалі від лінії вогню.

— Вона не дурна.

— Проблема в тому, що вона — коп.

— Хіба ж це не перевага?

— Скільки копів загинули, намагаючись бути героями?

— Вона вагітна. Не ризикуватиме.

— Хіба? — Гебріел глянув на неї. — Знаєте, як вона зранку опинилася в лікарні? Давала свідчення в суді. Обвинувачуваний розійшовся, і моя дружина, моя прекрасна дружина кинулася в бійку, щоб його скрутити. Саме тоді відійшли води.

Мора була належним чином шокована.

— Вона справді це зробила?

— Саме цього й слід чекати від Джейн.

— Певно, що так, — похитала головою судмедекспертка. — Це та Джейн, яку ми обоє знаємо й любимо.

— Хоч раз, хоч один цей раз я хочу, щоб вона була боягузка. Щоб забула про те, що вона коп. — Він засміявся. — Наче вона мене колись