Лариса Підгірна - Полювання на чорного дика

Наш агент Денді повідомляє:

В Парижі на офіційному обіді в радянському посольстві Тухачевський вкрай здивував європейських дипломатів та журналістів нападками на радянське керівництво.

Зокрема, сидячи за обіднім столом поряд із міністром іноземних справ Румунії Титулеску, він казав наступне:

«Даремно, пане міністре, ви пов'язуєте власну кар'єру і долю своєї країни з долями таких старих, нікудишніх держав, як Велика Британія та Франція. Ми маємо сьогодні орієнтуватися на нову Німеччину.

Саме Німеччині найближчим часом буде належати гегемонія на Європейському континенті. Я переконаний, пане Титулеску, що Гітлер для усіх нас означає порятунок!»

Сидячи поряд із французькою журналісткою, мадам Женев'євою Табуї, Тухачевський багато розмовляв із Політисом, Титулеску, Ерріо та Бонкуром про повітряний пакт між великими державами та Гітлером. Він сипав медові слова нацистам і не припиняв повторювати мадам Табуї: «Вони (нацисти) уже непереможні!»

На це один із дипломатів зауважив мадам Табуї, що має сподівання: не усі росіяни думають так само, як Тухачевський.

Більшість присутніх були вельми стривожені відвертим ентузіазмом та риторикою маршала…

Центр — Отто

Зволікати більше не можна. «Прекрасна фермерка» має бути представлена у Лондоні якнайшвидше!

Цілком таємно.

Лондон

Отто — Центру

«Прекрасна фермерка» буде представлена на персональній виставці у Лондоні вже наступного тижня. Врученням квітів займеться Денді. Є пропозиція на пленер до Берліна відправити Галериста.

Центр — Отто

До Берліна відправляти Галериста не можна через його складний психологічний стан.

На пленер має поїхати Фермер. Підготуйте все необхідне для його успішної участі у пленері.

* * *

До Лондона «Прекрасна фермерка» прибула сама.

Наспіх організований для неї концерт у «Савої» не мав особливої промоції, однак то не збило з пантелику лондонських поціновувачів мистецтва. Яким дивом вони дізналися про її приїзд і бажання виступити перед місцевою публікою — можна було тільки здогадуватися.

Однак талант Надєжди Плевицької, як і легенди, що пов’язували її з царською сім’єю, у Лондоні ще добре пам’ятали. А трагічна загибель російського імператора та його родини лише додавала співачці драматичного ореолу.

Вона співала для російського царя Миколи II — цей залізний аргумент діяв безвідмовно і магічно. Власне, так і було зазначено на афіші Плевицької, що днем раніше з’явилася на вході до «Савою».

В еміграції Плевицькій та її чоловікові, білогвардійському генералу Ніколаю Скобліну велося не з медом. Усі свої заощадження вони вклали у купівлю маленької ферми в передмісті Парижа (звідси і ті дурнуваті агентурні псевдо, надані їм Луб’янкою, — Фермер та Фермерка).

Їхнє господарство ледве животіло і не приносило жодного прибутку, але усе різко змінилося у 1930 році, коли до них на ферму раптом завітав давній бойовий друг й однополчанин генерала Пьотр Ковальський.

Скоблін не знав, що бойового товариша ще у 1918-му завербували специ з ЧК і тепер, коли парижська резидентура дуже потребувала людину, яка була б своєю у найвищих колах білогвардійського руху, Ковальський згадав про Скобліна як про найбільш підходящу кандидатуру.

Що й казати, Ніколай Скоблін близько знав Кутепова та. Врангеля, входив до найповажніших білоемігрантських організацій.

Ковальський довго не ходив колами, бо одразу оцінив ситуацію: Скоблін та Плевицька ледь трималися на плаву і на цьому можна було зіграти.

До того ж вербування білогвардійських офіцерів відбувалася старим перевіреним способом, розробленим ЧК ще у 1918-му. Офіцерська честь та бойове побратимство — ці речі усе ще цінувалися і торкалися найпотаємніших струн емігрантської душі.

— Росія в небезпеці, друже мій! — почав свою нехитру промову Ковальський. — Іноземці, як і раніше, хочуть поділити її поміж собою. Ми з вами, Ніколя, були в Білій армії, пройшли справжнє пекло, а воювали на користь Англії і Франції. Чи не так? Тепер французи дають нам прихисток, немов російські офіцери — злидні у них на утриманні. Ви ж розумієте, вони сподіваються ще раз використати нас проти Росії.

— І що ви пропонуєте?

— Я не пропоную, я закликаю вас до єдино вірного рішення, Ніколя! Ви знаєте, що ми, сімдесят відсотків офіцерів генерального штабу, створили Червону армію, зміцнили її своїми військовими талантами та уміннями, вигнали з Росії інтервентів! Ніколя… якби ж я вас не знав! — продовжував Ковальський, — Ви людина честі, ви здібний офіцер… Ви повинні працювати з нами. Ви нам дуже потрібні! До того ж я пропоную вам співпрацювати не просто так, а за досить щедрий щомісячний гонорар у франках та доларах. Погодьтеся, не у вашому становищі відмовлятися від такої щедрої пропозиції…

І він погодився.

Генерал Ніколай Скоблін, білогвардійський офіцер, став агентом НКВС.

Намагався не думати, що чекатиме його попереду, хоч особливих ілюзій він не мав. Занадто добре розумів: те, на що підписався, — відверта зрада своїх й одночасно повна залежність від тих, московських.

Та вже скоро Скоблін почав отримувати перші інструкції. Поки що завдання були нескладними, передбачали елементарний збір інформації про високопоставлених офіцерів, провідників білогвардійського руху, їхні плани та контакти з політичними й військовим діячами Франції та Англії.

«Друзі» з Луб’янки не скупилися на гроші і щедрі аванси, що не гірше за горілку притупляли його нічні докори сумління.

Ковальський з’явився на фермі знову вже за якихось кілька місяців. Із новою пропозицією. Тепер він від імені московскіх товаріщєй запрошував до співпраці й дружину Скобліна Плевицьку.

На відміну від чоловіка, вона погодилась легко і безстрашно, хоч усе ще не зовсім усвідомлювала, в чому полягатиме її роль, що їй належатиме робити.

Та усе це нагадувало Плевицькій захопливу пригоду після нудних сірих буднів на фермі, де вона марніла без колишнього богемного життя.

* * *

Едіт Тюдор-Харт відверто нудьгувала.

Різдво давно минуло, січнева погода — собаку з дому не виставиш… Усі замовлення виконані ще до новорічних свят, жодного клієнта у студії вже кілька тижнів. А тут ще й недавні похорони Георга V звели нанівець усі її сподівання: лондонцям з їхньою буржуазною ментальністю не до розваг, у траурі та скорботі, наче кожен у цьому місті — сам член королівської родини!

Вона зателефонувала додому дізнатися, як там Майкл. Нянька сповістила: усе спокійно, не вередує.

Раз-по-раз, кидаючи поглядом у вікно, Едіт зітхала, бо навіть на завше людному тротуарі перед її фотостудією не було ні душі.

Останнім часом справи йшли не так добре як бажалося. І хоч її фотомайстерня та фотографування були таким собі прикриттям, вона попри усе любила свою роботу.

Зараз це була б для неї гарна можливість відволіктися, перевести дух, приспати ненависних демонів, що