Марк Леві - Викрадач тіней

перш ніж поставити на підвіконня, носиком до вікна, щоб він міг дивитися, що діється надворі. А мені ще дорікала, що в мене надто буйна уява.

Коли ми приїхали додому, той славнозвісний чайник, названий Марселіною на згадку про стару родичку, з’явився на столі. На столі у вітальні чекав і великий яблучний пиріг, политий кленовим сиропом.

Мама засипала нас безліччю запитань про чергування, зміни й дозвілля. Говорячи про наше стажування в лікарні, вона жваво згадувала й свою роботу медсестрою. Мама, яка ніколи не говорила мені про свою роботу, повертаючись увечері, тепер розповідала силу-силенну курйозних випадків із часів роботи медсестрою, але зверталася вона лише до Софі.

За розмовою вона весь час допитувалася, як довго ми плануємо пробути.

Софі, яка нарешті зняла ногу з ноги й трохи розслабилася, прийшла мені на допомогу й відповіла на деякі з багатьох запитань.

Скориставшись із того, я схопив наші валізи, щоб занести на другий поверх.

Поки я вибирався сходами, мама гукнула мені, що приготувала гостьову кімнату для Софі й постелила нову постіль на моє ліжко. А тоді додала, що я, можливо, вже виріс з нього. Я всміхнувся, долаючи останні східці.

День видався погожий, мама запропонувала нам прогулятися, поки вона готуватиме вечерю. Я повів Софі показувати місто мого дитинства. Хоча що там показувати?

Ми йшли дорогою, якою я стільки разів бігав. Нічого не змінилося.

Пройшли повз платан, який я порізав складаним ножиком одного сумного дня. Подряпина затягнулася, залишивши всередині дерева напис, з якого я тоді був такий гордий: «Елізабет-поганка».

Софі попросила розповісти їй про моє дитинство. Своє вона провела в столиці. Мені не хотілося розповідати їй, що найбільшою суботньою розвагою були відвідини супермаркету. Коли вона спитала, що робив цілими днями, я запросив її до хлібної крамниці:

— Ходи, я тобі покажу.

За касою сиділа Люкова мати. Побачивши мене, вона вибігла з-за стійки й кинулася мене цілувати.

Так, я виріс, це було неминуче, та й уже час. У мене поганенький вигляд, можливо, через неохайно поголені щоки. Звісно, я схуднув.

Великі міста шкодять здоров’ю. Якщо студенти-медики хворітимуть, хто лікуватиме інших людей?

Люкова мати радісно запропонувала нам частуватися всіма тістечками, які нам до вподоби.

Вона на мить замовкла, щоб роздивитися Софі й по-змовницьки мені підморгнула. Мені поталанило, вона таки гарна.

Я спитав про Люка. Він саме спав нагорі; учні пекарів зайняті не менш, аніж студенти-медики. Вона попросила нас постерегти крамницю, поки вона піде його розбудити.

— Ти ж знаєш, як приймати покупців! — сказала вона підморгуючи.

— А що, власне, ми тут робимо? — запитала Софі.

Я вмостився за прилавком.

— Хочеш еклер з кавою?

Прийшов заспаний Люк. Певно, мати йому нічого не сказала, бо він вирячив очі, побачивши мене.

Можу присягнути, що він постарішав більше за мене. У Люка вигляд теж був такий собі, може, через замурзані борошном щоки.

Ми не бачилися відтоді, як я поїхав, і та довга відсутність давалася взнаки. Ми не знаходили потрібних слів, тієї фрази, яку годилося б сказати.

Між нами установилася дистанція, і хтось мав зробити перший крок, хоч обидва цього соромилися.

Я простягнув йому руку, він кинувся мене обіймати.

— Капоснику, і де ти був увесь цей час? Скільки хворих відправив на той світ, поки я випікав шоколадні пряники?

Люк зняв фартуха. Цього разу батько зможе впоратися й сам.

Ми вирушили на прогулянку разом із Софі й незчулися, як ноги самі привели нас туди, де зародилася наша дружба, де вона пізнала найкращі роки.

Спинившись перед ворітьми школи, ми мовчки дивилися на двір, де проводили перерви.

У затінку каштана я, як мені здалося, помітив тінь хлопчика, який невправно згрібав листя. Стара лавка стояла порожньою. Мені захотілося підійти до підсобки.

Тут я залишив своє дитинство. Каштани свідки, як я хотів його позбутися! Я загадував те саме бажання, коли бачив, як у серпні падають зорі.

Я хотів якнайшвидше вибратися зі свого завузького тіла, чому ж мені так бракує Іва й розмов із ним?

— І що ми тут тільки витворяли! — Люк намагався жартувати. — Пригадуєш наші витівки?

— Ну, таки не щодня, — відказав я.

— Не щодня, але все ж…

Софі кашлянула, не те щоб вона нудилася в нашій компанії, але її вабили останні промені сонця в садку.

Вона була певна, що знайде дорогу сама, треба ж лише йти весь час прямо? «До того ж я приєднаюся до твоєї мами», — сказала вона, йдучи.

Люк зачекав, поки вона піде й присвиснув.

— А ти часу не марнуєш, поганцю. Я б теж хотів учитися щось іще робити, — зітхнув він.

— Знаєш, медичний — зовсім не «Луна-парк».

— Робітниче життя теж. Зрештою ми обоє носимо на роботі білі халати. Це ще одна риса, яка нас єднає.

— Ти щасливий? — поцікавився я.

— Я працюю разом із батьком, не завжди це легко, але я вчуся ремесла. Я починаю заробляти на життя й бавлю сестричку, вона, до речі, підросла. Графік у пекарні щільний, але я не можу поскаржитися. Мені здається, що я таки щасливий.

«Утім пристрасть, яка колись горіла у твоїх очах, як мені здалося, згасла. Мені здалося, що ти ображаєшся, що я поїхав, а тебе покинув».

— Може, проведемо вечір разом? — запропонував я.

— Твоя мама не бачила тебе багато місяців, і куди ти подінеш свою подружку? У вас це давно?

— Не пригадую, — відповів я Люкові.

— Не пригадуєш, відколи ви кохаєтесь?

— Ми з Софі, — радше, закохані друзі, — пробурмотів я.

Насправді ж я був неспроможний пригадати, коли ми вперше поцілувалися. Вона поцілувала мене в губи, коли якось ввечері я зайшов прощатися після чергування. Треба запитати в Софі, чи вважає вона це нашим першим поцілунком.

Ще якось ми гуляли по парку, я пригостив її морозивом, і коли я знімав пальцем з її губи шматочок шоколаду, вона мене поцілувала. Можливо, тоді наша дружба звернула в інший бік. Невже так важливо, коли це сталося вперше?

— У вас це серйозно? — запитав Люк. — Я маю на увазі довготривалі стосунки, даруй, якщо це питання нескромне., — вибачився він одразу.

— З нашими клятими чергуваннями, — відказав я, — нам рідко коли вдається провести разом бодай два вечори на тиждень.

— Можливо, але з вашими клятими чергуваннями вона все ж знайшла час присвятити тобі цілі вихідні, та ще й приїхати до цього Богом забутого місця. Це про щось свідчить. Вона заслуговує на більше, ніж сидіти з твоєю мамою, поки ти балакаєш зі старим друзякою. Мені теж хотілося б мати когось