Тимофій Гаврилов - Чарівний світ, Тимофій Гаврилов

долішній. Вітя розповідав, буцім у пеклі їх аж дев’ять. «Ти там був?» — нервувався Толік. «Я ні, зате Дантон Аліґ’єрі», — відказував Вітя. «Дантон, — перекривляв Толік. — А Данте не хочеш?» Дантон чи Данте — яка різниця, ще й прізвище — Аліґ’єрі! «Спробуй, нашкробай отаке», — чесав потилицю Стьопа. Ех, Стьопоч-ко...

З того, що в Раю два, а в Пеклі аж дев’ять поверхів, він зробив висновок (він уже й до цього переконувався у перспективності розумових зусиль), що грішників незрівнянно більше, ніж праведників.

Правду кажучи, поки що він був сам і нікого іншого, крім свого дуже схожого до себе віддзеркалення у воді, не побачив. А Кузя і Жора? Що знав він про них? Хіба їх смерть не спокутувала гріхів і найбільшого з-поміж них — життя?

« Жоро!» — погукав він. «Кузю!» — покликав удруге. Мовчить Жора. Нічого не скаже Кузя. «Де ви, паразити, виходьте!» — заохочує він, проте ні Жора, ні Кузя не виходять. І не озиваються. І його власний погук також не озивається: на Борнео немає відлуння. Лише птахи защебетали на терцію голосніше, а в зеленому листі зашурхотів Змій — той, що спокусив першу людину. «Жоро», — сказав він уже тихіше й не так упевнено. «Кузю», — покликав. Друзів своїх, з якими вирушав у путь…

Потім знову було, як перед тим, і він блукав серед живності та рослинності, доки раптом клацнув замок, двері відчинилися і Борнео заполонили відвідувачі. Вони безсоромно клацали фотоапаратами, наче Рай — екскурсія, влаштована туроператором, з груповими знижками, олін-клюзивом і не завжди приємними несподіванками.

Він вдивлявся в їхні обличчя, намагаючись розпізнати Жору і Кузю й інших приятелів своїх, проте не було їх у цьому безцеремонному табуні метушливих щасливців.

Представники всіх континентів зібралися тут — Бог до всіх ставиться з однаковою турботливістю. Хіба не Він вигадав кольори шкіри, відтінки волосся, форму очей — а скільки ще всього так і залишилося в шухляді... Іноді Він висуває її, роздивляється забраковані проекти — невже це Він їх відкинув? Морщить чоло, силкуючись пригадати причину.

Він упевнений в існуванні дверей, що ведуть прямцем до Всевишньої канцелярії. Він шукає їх серед густої рослинності, в срібних павутинних мереживах.

Вони відчиняються самі — від одного доторку…

Утрачений Рай (Paradies пердю$)

Так ось який він, Рай. Після всіх цих необлікованих годин у святая святих, де скасовано час, він нарешті побачив, як виглядає конструкція ззовні: асиметричний куб зі скла й металу, до дверей якого вела асфальтова стежка, свіжо і дбайливо підметена.

Ось так він утратив Вічність. Без дерева спокуси. Елементарно помилившись дверима. Над стежкою, дивлячись на нього (як йому здалося, осудливо), сиділа руда мавпа, походжали пави, сурмив у хобот слон, а в ставку вовтузилися байдужі до його розпачань бегемоти. Верблюд жував жуйку, і тер спину об землю бізон.

Нога гнідого коня

Утративши Рай, утрапив до пекла. Смикнувся, одначе дорогу перегородив турнікет — повернення не було.

Був вечір та було холодно. Згадував Борнео — ставало ще холодніше.

Перед тим як опинився там, добігало кінця літо з грушею-бородою, персиком-щокою, кабачком- носом, кукурудзою-вухом. Випадали волосини-черешні, бралися золотом локони-виноградини.

Коли вийшов, осінь відчутно облисіла, і тільки зелен плющ вився вгорі над потилицею.

Ніч запопала в дорозі.

Вклався на перших сходах.

З утоми і розпачу все переплутав.

Спершу заснув, а вже потім вечеряв. Зазвичай намагався повечеряти перед тим. То був містерійний момент у його житті: один він спав, інший — гарував у поті чола хробаком на фермі. Ось і зараз. Один він спав, другий, теж він, влаштував трапезу.

Кінь лежав і дивився на нього. Він підійшов ближче, проте тварина не зворухнулась. Схопив за копито, а відірвав ногу. Сів і поклав її собі на коліна.

Йому здалося, що кінь спостерігає за ним. Він повернувся боком, проте кінь все одно бачив його. Він устав і перетягнув ногу за пагорб, щоб нарешті спокійно підкріпитися.

Відкусив клапоть м’яса зі шкірою, потім ще і ще. Наминав, ковтаючи непережовані шматки, наче хтось зараз відбере їх у нього.

Раптом згадав, що спить. І він, який не спав, розтермосив того, що спав, аби почастувати його кониною. А коли протер сліпні й угледів замащений кров’ю рот і побачив у своїх закривавлених руках кінську ногу, з нього вирвалося жахливе горлання.

Напис, викарбуваний на таблиці праворуч над сходами, повідомляв:

«У цьому будинку, як монарх витанцьовував польки, а монархія корчилася в судомах, розташовувалися конюшні. Перехожий, вслухайся — ти почуєш характерне іржання. Воно розповість тобі про часи, не варті оплакування».

Він біг.

Біг і не зупинявся.

Біг, затуливши вуха.

Якнайменше волілось іржання.

Вівісекція

Мжичка перетворювала без того короткий день на вечірні сутінки. Все було мокре і слизьке — тротуари, стіни, повітря. З проїздів віяло непривітною вогкістю. Світло ліхтарів зменшилося до блідих невиразних плямок в тумані.

Споночіло. У цих кварталах ніхто не мешкав. Люди тут працювали, призначали побачення, робили ставки, підписували контракти. Вночі тут гніздилася пустка. Вітрини і вікна скидалися на гробівці, з яких млоїлося тьмаве жев-риво поминальних світильників.

Він просувався, намацуючи шлях. Мур — скло — мур — скло. З одного вікна світла сочилося більше, і він припав до шибки, наче звідти простягне йому назустріч руки ря-тунок — той самий По Рятунок, який так і не дочекався Жори.

Його поглядові відкрився просторий покій з масивним столом і люстрою, що звисала над ним.

За столом вмостилося химерне товариство. Було видно, як воно застигло в чеканні. Невдовзі четверо кремезних фраків внесли одр й, описавши повільно-врочисте коло, помістили його на столі.

В головах і з боків одр було вкрито трояндами. Під загальне мовчання та пієту найвищий на зріст і най-кремезніший вирізав квітку і переможно підніс її на кондитерській лопатці, на що присутні, дами і кавалери, екстатично заплескали в долоні. Поволі троянди опинилися на тарелях. Він бачив, з яким апетитом їх поїдали.

Коли справа дійшла до мерця і молодики в білих шатах з емблемою макабричної секти (він ніколи не любив сект, товариств і спілок) встромили ножі в бездиханне тіло, відпанахавши половину воскового лиця, він сповз додолу і поспішно втратив свідомість.

Не знав, скільки часу спливло. Його життя мало всі шанси завершитися на такому-от бенкетному столі, а не під муром, не кажучи про паркову лаву.

Сяк-так оговтавшись, поповз навкарачки під злощасним вікном.

Коли підвівся, нікого ніде не було. На стіні в чорній рамі з