Террі Пратчетт - Чаротворці, Террі Пратчетт

— Для дівчини вона б'ється просто відмінно, — додав він. — Так!

Ринсвінд невпевнено звівся на ноги. Корабель бадьоро нісся в напрямку віддаленої плями на горизонті, яка мала би бути серединним берегом Хапонії. Ринсвінд залишився цілим і неушкодженим. Він трішки підбадьорився.

Капітан приязно кивнув їм обом і поспішно відійшов, щоб віддати накази стосовно вітрил, мотузок та інших корабельних речей. Коніна присіла на Багаж, який, здавалося, і не заперечував.

— Він сказав, що настільки вдячний нам, що довезе нас аж до Аль Халі, — повідомила вона.

— Я думав, ми так і домовлялися, — здивувався Ринсвінд. — Я ж бачив, як ти йому платила, та й взагалі...

— Ага, тільки от він збирався взяти над нами верх і продати мене як рабиню, допливши туди.

— Як? Не мене? — здивувався Ринсвінд, але відразу пирхнув. — Ну звісно, на мені ж мантія чарівника, він би не посмів...

— Гм. Взагалі він сказав, що тебе би довелося віддати просто так.

— Віддати мене задарма?

— Ага. Гм. Типу: купуєш наложницю — чарівник у подарунок. Гм.

— Я не розумію, до чого тут ягоди[14].

Коніна спопелила його довгим, уважним поглядом, а коли Ринсвінд так і не усміхнувся, зітхнула й сказала:

— Чому ви, чарівники, завжди так нервуєте поруч із жінками?

Такий наклеп обурив Ринсвінда.

— Оце так! — скрипів він. — Щоб ти знала... слухай, хай там як, річ у тім, зазвичай я дуже добре ладнаю з жінками, просто жінки з мечами мене бентежать, — хвильку подумавши, він додав: — Та й взагалі, коли йдеться про мечі, будь-хто з мечем виводить мене з рівноваги.

Коніна старанно копирсалася, щоб дістати скалку. Багаж задоволено скрипнув.

— Знаю, що може тебе засмутити, — пробурмотіла вона.

— Гм-м-м?

— Капелюх зник.

— Що?

— Я нічого не могла зробити, вони просто хапали, що бачили...

— Пірати змилися з капелюхом?

— Не смій говорити зі мною таким тоном! Знаєш, я в той час не носом клювала...

Ринсвінд нестямно замахав руками.

— Hi-ні-ні, не гарячкуй, я не говорив ніяким таким тоном, я просто хотів це обдумати...

— Капітан сказав, що вони, мабуть, повернулися до Аль Халі, — почув він слова Коніни. — Там є місце, де зависає злочинний елемент, і ми зможемо...

— Не розумію, чому ми повинні щось робити, — сказав Ринсвінд. — Капелюх хотів триматися подалі від Академії, а я не думаю, що работорговці коли-небудь зазирнуть туди, щоб хильнути хересу.

— Ти дозволиш їм втекти з ним? — щиро здивувалася Коніна.

— Ну, хтось же повинен це зробити. Здається, цього разу це буду я.

— Але ж ти казав, що це символ чарів! Те, чого прагнуть усі чарівники! Ти не можеш просто залишити все як є!

— Посперечаємося? — Ринсвінд відкинувся назад.

Він відчував дивовижне здивування. Він прийняв якесь рішення. Власне. Воно належало йому. Ніхто не змушував його зробити це. Часом здавалося, що все його життя складається з неприємностей, в які він потрапляє через примхи інших людей. Однак цього разу саме він прийняв рішення, от і все. Він зійде з корабля в Аль Халі й спробує знайти шлях додому. Врятувати світ може і хтось інший, і він побажає йому удачі. Він прийняв рішення.

Його брови насупилися. Чому ж це його не радує?

«Бо це до біса помилкове рішення, ідіоте».

«Так, — подумав він, — досить з мене голосів у голові. Вимітайся геть».

«Але моє місце тут».

«Тобто ти — це я?»

«Твоя совість».

«Оу».

«Ти не можеш дозволити, щоб капелюх знищили. Це символ...»

«Добре-добре, знаю...»

«...Символ магії, що підкоряється Закону. Магії під контролем людства. Ти ж не хочеш повернутися в ті темні яри...»

«Що?»

«Яри».

«Маєш на увазі ери?»

«Точно. Ери. Повернутися в ті ери, часи, коли панувала сира магія. Щоденно здригалася вся структура реальності. Це було досить жахливо, можу тобі сказати».

«А звідки я це знаю?»

«Расова пам'ять».

«Леле. І в мене вона є?»

«Ну, частково».

«Ну добре, але чому я?»

«У глибині душі тобі відомо, що ти — справжній чарівник. Слово „чарівник“ викарбувано у твоєму серці».

«Так, але біда в тому, що я постійно зустрічаю людей, які намагаються це перевірити».

— Ти щось сказав? — запитала Коніна.

Ринсвінд поглянув на пляму на горизонті й зітхнув.

— Та я так, зі собою балакаю, — відповів він.

Кардінґ критично оглянув капелюх. Тоді обійшов довкола стола, подивився на нього під іншим кутом і врешті-решт виголосив вирок:

— Непогано. А де ти взяв октарини?

— Це просто дуже хороше анкське каміння, — відповів Житник. — Але ж ти повірив?

Це був розкішний капелюх. Житнику навіть довелося визнати, що той мав набагато кращий вигляд, ніж справжній. Старий капелюх архіректора був доволі потріпаний, його золотисті нитки потьмяніли й розлізлися. Його копія зазнала значних покращень. Тут відчувався певний стиль.

— Особливо мені подобається мереживо, — зауважив Кардінґ.

— Я над ним працював цілу вічність!

— Чому ж ти не використав магію? — Кардінґ ворухнув пальцями й схопив довгий прохолодний келих, що виник у повітрі. Під його паперовою парасолькою та шматочками фруктів містився якийсь густий і дорогий алкоголь.

— Вона не спрацювала, — пояснив Житник. — Чомусь не вдалося, гм, зробити все як слід. Довелося власноруч пришивати кожну блискітку.

Він узяв коробку з капелюхом.

Кардінґ кашлянув у свій напій.

— Поки не ховай, — попросив він і забрав коробку з рук скарбія. — Я завжди хотів його приміряти...

Він обернувся до великого дзеркала на стіні скарбія й обережно опустив капелюх на доволі брудне волосся.

Перший день чаротворства добігав кінця, і чарівники встигли змінити все, крім самих себе.

Усі вони намагалися — тишком-нишком і тоді, як вони гадали, коли ніхто не дивиться. Навіть Житник спробував зробити це, усамітнившись у кабінеті. Йому вдалося стати на двадцять років молодшим і отримати торс, на якому можна було колоти каміння, але тільки-но він перестав зосереджуватися на зовнішньому вигляді, то повернувся до старих звичних форм і віку, і далеко не найприємнішим чином. У зовнішності є щось пружне. Чим далі ви кидаєте її, тим швидше вона повертається. І тим гірше вдаряє вас. Залізні кулі зі зубцями, палаші й велетенські важкі палиці з цвяхами вважаються доволі грізною зброєю, але вони — ніщо, як порівняти з двадцятьма роками, що