Террі Пратчетт - Чаротворці, Террі Пратчетт

Ринок на Саторській площі, широкому просторі, покритому бруківкою, за чорними воротами Академії кишів і процвітав.

Казали, що в Анк-Морпорку продається все, окрім пива і жінок, які просто здаються на прокат. Більшість товару можна було знайти на Саторському ринку, який збільшувався з року в рік, ятка за яткою, аж доки останні вперлися в древні камені самої Академії. Її стіни виявилися дуже зручними, щоб виставляти на них рулони тканини та полиці з амулетами.

Ніхто не помітив, як ворота гойднулися. Однак із Академії викотилася тиша, розповсюджуючись галасливою, переповненою площею, неначе перші свіжі хвильки припливу, що просочуються в огидне болото. Насправді це не була справжня тиша, радше несамовите ревіння антишуму. Тиша — не протилежність звуку, а його відсутність. Це ж був звук, що лежить по той бік тиші, антишум, примарні децибели якого приглушили галас ринку, наче накинута оксамитова хустина.

Юрба дико озиралася, розтуляючи роти, наче золоті рибки, і майже з таким самим успіхом. Усі голови повернулися в напрямку воріт.

Звідти плинуло ще щось, окрім какофонії безголосся. Ятки, розташовані біля відчинених воріт, поповзли бруківкою, гублячи товар. Їхні власники кинулися в різні боки, коли прилавки вдарилися в передні ряди й непохитно рушили далі, нагромаджуючись один на одному, доки не утворили широку смугу абсолютно порожнього простору, що простягнулась аж до країв площі.

Ардротій Довгокостур, постачальник пиріжків «з перчинкою», виглянув з-за уламків своєї ятки саме вчасно, щоб побачити появу чарівників.

Він непогано знав чарівників — принаймні дотепер йому так здавалося. Це були неуважні старигані, по-своєму нешкідливі, їхнє вбрання нагадувало оббивку старезних диванів, а самі вони були ласі до будь-яких товарів за зниженою ціною через їхній поважний вік або надмірну індивідуальність, з якою навряд чи могла примиритися обережна домогосподиня.

Однак ці чарівники були чимось новим для Ардротія. Вони вийшли на Саторську площу, наче були її власниками. З-під їхніх ніг вилітали крихітні блакитні іскри. Крім цього, вони якимось чином стали вищими.

Можливо, це просто через те, як саме вони себе поводили.

Так, річ у цьому...

В Ардротія була крихта гену магії, і тепер, коли чарівники простували площею, той сповістив йому, що найкраще для його здоров'я буде спакувати всі ножі та леза в невеликий мішок і забратися з міста впродовж найближчих десяти хвилин.

Останній із групи чарівників відстав від колег і зневажливо оглянув площу.

— Колись тут були фонтани, — мовив він. — Ану, люди, розійдіться!

Купці переглянулися. Чарівники завжди говорили владним голосом, цього слід було очікувати. Однак цей дійшов до краю, який ніхто не чув дотепер. У ньому вчувалися стиснуті кулаки.

Погляд Ардротія звернувся вбік. Здіймаючись над руїнами ятки зі зацукреними морськими зірками та молюсками, наче янгол помсти, витрушуючи молюсків із бороди та відпльовуючись від оцту, вивищувався Міскін Кобл, який, казали, міг відкривати устриць однією рукою. Роки відривання мушель від скель і боротьби з велетенськими молюсками в Анкській бухті наділили його фізичною міццю, яка зазвичай асоціюється з тектонічними плитами. Він не вставав, а радше розгинався вгору.

Прочвалавши до чарівника, він тремтячим пальцем вказав на руїни ятки, з якої рішуче намагалися втекти півдюжини заповзятливих омарів. М'язи довкола його рота посмикувалися, наче розлючені вугрі.

— Це ти зробив? — запитав він.

— Не підходь, телепню, — застеріг чарівник.

Ці слова, на думку Ардротія, в одну мить забезпечили чарівнику середню тривалість життя скляного барабана.

— Ненавиджу чарівників, — прогримів Кобл. — Дійсно ненавиджу чарівників. Тому я тобі зараз заціджу, ясно?

Він замахнувся, і його кулак просвистів.

Чарівник лиш припідняв брову, навколо продавця молюсків спалахнуло жовте полум'я, пролунав звук, подібний на тріск оксамиту, і Кобл зник. Від нього залишилися лише черевики. Вони самотньо стояли на бруківці, а з них тягнулися тоненькі цівки диму.

Ніхто не знає, чому незалежно від потужності вибуху від людини завжди залишаються лише задимлені черевики. Мабуть, це лиш одна з багатьох нез'ясовних речей.

Пильноокому Ардротію здалося, що чарівник був шокований не менше, ніж юрба, однак він чудово опанував себе й переможно підняв костур.

— Нехай це послужить вам добрячим уроком, — заявив він. — Ніхто не посміє підняти руку на чарівника, зрозуміло? Відтепер багато що зазнає змін. Так, що ти хочеш?

Останнє стосувалося Ардротія, який намагався прошмигнути непоміченим. Той швидко порився в кошику з пиріжками.

— Я лиш роздумував, чи не зволила б ваша честь придбати один із цих чудових пиріжків, — поспіхом мовив він. — Сповнених пожи...

— Дивись уважно, продавцю пиріжків, — сказав чарівник.

Він простягнув руку, зробив пальцями дивні рухи й витягнув пиріг просто з повітря.

Той був маслянистий, золотисто-коричневий і з чудовою скоринкою. Ардротію вистачило погляду, щоб зрозуміти, що пиріг був до країв наповнений відмінною пісною свининою й не містив тих широчезних просторів чудового свіжого повітря, які й приносили йому прибуток. Це був один із таких пирогів, яким мріють стати поросята, коли виростуть.

Серце Ардротія впало. Його розорення плавало перед ним у повітрі, прикрашене пирогом із пісочного тіста.

— Хочеш спробувати? — запропонував чарівник. — Там, звідки він взявся, таких ще ціла купа.

— Звідки би він не взявся, — промимрив Ардротій.

Він поглянув повз лискучу випічку на лице чарівника й у божевільному блиску тих очей побачив, як світ перевертається догори дриґом.

Він повернувся, цілковито розбитий, і вирушив до найближчих міських воріт.

«Не досить їм людей вбивати, — гірко подумав Ардротій, — так вони ще й позбавляють нас останніх засобів до існування».

На обличчя Ринсвінда вихлюпнулося відро води, вирвавши його з жахливого сну, в якому сотня жінок у масках намагалася підрівняти його волосся за допомогою палашів, до того ж підстригаючи його дуже коротко. Деякі люди, побачивши подібне жахіття, пояснили б його страхом кастрації, але підсвідомість Ринсвінда відразу розпізнала «смертельний-страх-що-тебе-поріжуть-на-дрібні-шматочки». Вона впізнала його, бо переживала подібне майже завжди.

Ринсвінд сів.

— З тобою все добре? — стривожено запитала Коніна.

Ринсвінд окинув поглядом захаращену палубу.

— Не обов'язково, — обережно відповів він.

Довкола не було работорговців у чорному — принаймні у вертикальному положенні. Зате їх оточило досить багато матросів, тримаючись на пристойній відстані від Коніни. Лише капітан стояв відносно близько з дурнуватою усмішкою на лиці.

— Вони втекли, — пояснила Коніна. — Узяли все, що могли, і попливли геть.

— Справжня наволоч! — додав капітан. — Але ж швидко гребуть!

Він дзвінко плеснув Коніну по спині, і та аж