Яцек Комуди - Богун, Яцек Комуди

час бігу. І на них, начебто, можна доскакати за один день від Кракова до Відню. Вони були хоробрі, рослі та красиві, і хоча швидкістю та красою уступали андалузцям, але ж перебільшували них силою та витривалістю. А над усе, було відомо, що вони виробили в собі дуже понятливу та дотепну натуру, яка відрізняла їх від будь-яких інших верхових тварин цього світу.

І якби на підтвердження цих слів, сивий польський жеребець витягнув шию і вкусив в зад гнідого арагонського скакуна. Той заіржав і кинувся вперед, а слуги утримували його. Інші коні теж почали кидатися та іржати. На хвилю на майдані запанував хаос.

Дантез підійшов до гетьмана і склонився, притискаючи капелюх до грудей.

— Ваша милість дозволить, Бертран де Дантез, новий оберстлейтенант полку Його Князівської Високості Богуслава Радзивілла.

Гетьман навіть не поворухнувся. Долоня в перснях піднесла до рота кубок з вином, чоловік довго насолоджувався рубіновим напоєм.

Дантез терпеливо знаходився у поклоні. Він знав, що Калиновський навіть у військовому таборі був більше великим паном, ніж гетьманом. Але ж це мало і свої добрі сторони, з яких він збирався скористатися. У кожному випадку, згідно з радами Євгенії, ображатися він не збирався. Принаймні, ще не тепер.

— Два десятки з відтягом по голій сраці! — верескнув гетьман до слуги, який підливав йому червоне вино до кубка. Дантез здригнувся. — Не упильнували сивка! І дай, оберуся я до того сукина сина конюха, що повинен був над ним чувати! Двадцять батогів дістане, ось тут, на килимі, за те, що коневі настрій зіпсував та довів до кусання.

— А батіг треба добряче у воді намочити, — буркнув Дантез. — Тоді наука вашої милості скоріше до голови дійде.

— А мил’с’дар хто? — Калиновський, здається, тільки тепер помітив француза. — Ваша милість служить стремінним у Радзивіллів?

Дантез викривив вуста у фальшивій посмішці та знову вклонився.

— Оберстлейтенантом, за дозволом вашої милості.

— Це я вже знаю. Ти повинен узяти полк після князя Богуслава. То їдь до квартир, зроби перепис, перевір, що роблять твої люди, а мене не турбуй.

— За дозволом вашої милості, я привіз листа.

— Лист? Подання? Відповідь? Від кого ж то?

— Від людей, яких ваша милість добре знає.

Калиновський уважно поглянув на Дантеза, примруживши очі. Француз сповнив те, що казала йому Євгенія, яка дійсно приготувалася до цієї розмови, а саме, що польний гетьман бачив не дальше, ніж на стаю[61], але ж приховував це від сторонніх.

— Давай!

Француз дістав запечатаний лист. Гетьман взяв його і — не читаючи — розірвав навпіл і ще раз навпіл; зламав печатку, а потім розкрив долоню; вітер вирвав у нього з пальців шматки паперу й поніс під копита коней різних рас.

— Твої патрони, милостивий кавалере, то язичницькі пройдисвіти та курвини сини! — рявкнув гетьман. — Вони підвели мене вже не один раз. І я не стану наставляти до них вуха, бо вони не вплинули на короля, щоб підтримати мої старання! Я відрікся від руського воєводства та пшемиського староства! Що іще я маю вчинити, щоби стати гідним великої булави?

Дантез і оком не повів. Він поставив на столику інкрустований сріблом футляр та відкрив застібки. А потім видобув з темних нутрощів те, що спочивало там, укрите від людського зору.

Яскравий блиск упав на обличчя Калиновського. Польний гетьман застиг, побачивши щирозолоту булаву. Він дивився на неї, ніби зачарований, а потім витягнув руку за ознакою гетьманської влади.

Але ж долоня його схопила лише повітря. Дантез дуже швидко відвів руку з булавою. Гетьман схопився зі стільця, і тоді француз склонився і подав йому булаву рукояттю вперед. Калиновський немов вирвав її йому з руки.

— Велика булава! Але ж як це? Звідкіля ж то…

— Це лише маленький дарунок вельможному панові гетьманові. Я б сказав — задаток всього того, що я і мої патрони можемо для вашої милості учинити. Ця булава була в руках його милості небіжчика Станіслава Конєцпольського, який розбив Густава Адольфа, Лева Півночі, який козацьку, татарську та язичницьку навалу утримав у кордонів Речі Посполитої.

Очі Калиновського роз’яснив блиск, який не поминув уваги Дантеза.

— Булава, яку ви, пане, тримаєте, це лише блискуча прикраса. Вона нічого не варта, якщо за нею не йдуть королівські надання. Однак, ти можеш бути певним, що мої повелителі підтримають вашу милість в зусиллях за достоїнство великого коронного гетьмана.

— Це ти мене порадував. — Гетьман хлопнув в долоні. Слуга приніс другий кубок для Дантеза, налив у нього червоного, немов кров, вина. — Щоб мене кулі побили, давно я не бачив такого ж доброго подарунка. Проте, пане Дантез, я добре знаю, що на цім світі нічого задарма не буває. І яка тоді ж ціна за уряд, про який я давно вже мрію?

Дантез посміхнувся. Розмова приймала все більш успішний для нього оборот.

— Цю ціну милостивий пан готов понести вже роки чотири. Це з тих пір, коли під Корсунем[62] язичники взяли вас до ганебного полону. Це з тих пір, коли одягнені в кармазини та кролев’ята не дали і горсті ламаних шелягів заради викупу вас. З тих пір, коли король обминав пана під час роздачі урядів; козаки показували тобі голі зади, а шляхта вимагала суду за Корсунь та виправу на Вінницю в минулому році. Присядь же, майбутній великий коронний гетьмане. Присядь і послухай… То все вже минулося. Після того, що ти учиниш, ніхто вже не всмілиться піднести на тебе руки. А як навіть і підніме, ти ту руку відрубаєш!

Калиновський слухав тих слів ніби зачарований. Він присів на табурет, зробив ковток з кубка. Голос Дантеза робився все більш тихішим, все більш їдким. А все це, дякуючи наукам Євгенії.

— Ти мусиш доконати те, що не вдалося князеві Яремі шаблею, палями та шибеницями, а Оссолінському[63] — політикою, зрадами та договорами. Ти повинен заспокоїти Україну так, щоб в ній запанував мир Божий. Щоб ніколи вже не повстало козацьке гультяйство проти Речі Посполитої.

Дантез проковтнув слину.

— Хмельницький готується до походу в Молдавію. Збереш військо, пане, загородиш йому дорогу, а потім… Розіб’єш козаків