Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Гумор » Щоденник Україножера 📚 - Українською

Іван Семесюк - Щоденник Україножера

317
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Щоденник Україножера" автора Іван Семесюк. Жанр книги: Гумор.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 22 23 24 ... 27
Перейти на сторінку:
занадто холодний, як дохла скумб­рія. А в нас приживсь зовсім інший тип торбохвата. З усіх боків приємна особа бик’Ябикович. Роздвоєння особистості — раз. Хитрунчик — два. Хазяйнови­тий — три. Гладкий — чотири. Важкий — п’ять. Смачно вгодований — шість. Однак, бунтівні агро­ельфи звинувачують бик’Ябиковича в тоталітарному стилі правління і навіть примудряються порівню­вати його із Гітлером. Звичайно ж, він не такий.

Багатовектор — звичайний квартирний тиран, яких в нас півкраїни, а в тоталітарних суспільствах придушені тотальністю верстви населення дуже якісно кладуть асфальт — і цим все сказано.

Так розмірковуючи про новостійні колізії, неспо­дівано осягнув — як саме влаштовано вкраїнську зовнішньополітичну агресію. Дуже просто влашто­вано — соковитий і незламний У-Вей. Оцей У-Вей було винайдено стародавніми китайськими шизофрені­ками лаоського віросповідання. У-Вей — принцип безопірної дії, де нема ані роздуму, ані розрахунку, ані бажання, є тільки безсистемно пульсуючий мозок.

Свого часу споглядав У-Вей у дії. Ми з однокурс­никами вирішили пограти в футбол з досвідченою інститутською командою, згуртованою і зіграною як римська маніпула. Власне, футболом ми ніколи не цікавилися, але мали час на розвагу. І проти інститутських чемпіонів вийшла грядка сутулих агроельфів, що не в курсі ні про командну стратегію, ні про правила гри, ні про спорт як суспільно корисне явище. Ми виграли. Там я зламав на нозі палець, видираючи м’яча у члена нашої ж команди при спробі забити його у власні ворота.

Несамовитість і непередбачуваність — дієве вчення древніх китайських стратегів. Цим вченням керу­ється вкраїнське державне утворення, і, хтозна, може, тим і врятується від хитрих та далекоглядних кремлівських ватажків. А може навіть і від білорусь­кої військової експансії. Легко собі уявити, як після важких перемовин з Москвою про вступ до Митного Союзу, ельфійська урядова делегація приїде з пакетом ретельно підготованих до підписання документів у Кремлівський Палац З’їздів. І як з цієї урочистої нагоди в Царь-ресторані буде накрито коштовний Царь-банкет. І як через якусь безглузду випадковість, прямо там, на Царь-банкеті, Україна вступить до Царь-НАТО. І пиздець. Цілком можливо, що за машкарами наших парламентських бабуїнів ховаються старожитні китайські мудреці, а бик’Яби­кович геть ніякий не Ябикович, а Лао-Вітя. А Айболіт Давилович Купа, так той взагалі — жовто-блакитний імператор Хуан-ді.

Взагалі, гадаю, що все буде добре. Буде нам безві­зовий режим, панове. В найбільш неочікувану мить він спіткає нас і наші знервовані родини. А що ви будете з тим робити? Маєте абсолютно безвізовий режим з Пирятином Полтавської області — і часто ви там буваєте? Ок. Тобто Ом.

Розбудова

Було днями, їду на останньому метро. Ясна річ, що п’яний. Коли дивлюсь кругом, і що я бачу — агроельфи. Одне, таке коротеньке і кособоке, стоїть із серйозною супернапруженою мармизою, а на баняка вділо ондатрову шапку. Ну, думаю, ото ж пиздець яке воно хуйове, кудись тулить в тій своїй ондатрі. І стало мені так смішно, що став я голосно іржати на весь вагон. Іржу, аж раптом бачу, стоїть ще один агроельф в пиздуватому пальті, фастівський ковбой з обличчям, як куряча дупа, і з діпломатом в клешнях. Цей мене вопше, як той казав, порвав на клапті, і я насилу видерся з того вагона на Лівобережці. Сміятися вже не можу, суну до турнікетів, аби ж утекти з цього молоток-шоу, коли дивлюся, на турнікети насувається агроельфиня, сама срака в дублянці й шапочці. З куль­ком, ясне діло. І так воно ото своїми ходулями смішно перебирало і пхалося пролізти на волю, що я, бісова душа, вже знесилений, почав гикати.

Отак із гикавкою, дістався хати, пірнув у ліжко й почав думку гадати: от вони ж мої національнорасові родичі. Цілий вагон. Ельфи із суперсерйозними пиками в ондатрових шапках і з кульками. А в кульках менші кульочки з-під голубців. Лежав я ото і думав, а далі, вже уві сні, десь іздалеку чую голос депутата всіх скликань Івана Зайця: терміново потрібно збудували дійсно правову і дійсно неза­лежну державу Вкраїна! І бачу, як ці упирі скидають свої ондатрові шапки, дістають з кульків з написом «BMW» добре гострені сокири і починають будувати дійсно правову і незалежну державу Вкраїна.

Підозра

Незважаючи на своє оркоельфійське походження, пам’ятаю як вперше в житті потрапив під тяжкий клумак народної підозри: а чи не жид оцей пацанчік в очочках? Якщо ти носиш в дитинстві окуляри, а батько в тебе архітектор, то вирок агроельфів, сусі­дів по багатоквартирному сховищу, однозначний: ага, все ясно.

А було так. Моя оркочухонська бабуся мала гарне московитське ім’я — Серафіма Міхайловна Філіппова. В молодості — гарна пані нордичного образу, не те що я, її куций нащадок. Через свою дитячу наїв­ність величав її просто бабуся Сіма, бо Серафіма було якось задовго. І оце ж гасав перед парадняком у квача з іншими ельф’ятами, та пизданув комусь із них, що скоро поїду до своєї бабусі Сіми. Реакція з лавочки перед парадняком, де сиділи товстожопі молоді ельфійки, була миттєвою: «А у каво ета бабушка Сіма?». «У мєня» — відповів я. «Панятна» — відгук­нулася лавочка. А наступного дня, в пісочниці біля будинку, я попиздився з молодим ельфом і він назвав мене жидом. Так я вперше почув це слово. Що воно означає не знав і подумав, що це така кумедна лайка. Відповідно й собі почав обзивати маленьких селючків, які мешкали в нашому будинку, жидами.

Ото був контркультурний дисонанс, як я тепер розу­мію. Бо в будинку було два під’їзди: один вщент забитий колишніми селюками з заводу ДШК, а інший був делікатно заселений молодими спеціалістами з Київпроекту (державна на той час архітектурна установа). Дуже цікаво жлобів обзивати жидами, бо вони від цього так казяться, що їх рве на радюжку. А це приємно.

УДУ

Днями був їздив на так зване «дерьмо», тобто на секондхенд, що на метро Лісовій. Раніше якось сприймав цю справу спокійно, ніщо мене не лякало. Сьогодні ж, щойно опинився на території цієї вишу­каної гноярки, як майже одразу втік, бо здалося, що потрапив на муніципальний смітник. Особливо вразили купи ліфиків, в яких із завзятістю Шлімана копалися кілька панянок, дослідниць ліфиків. White citizens, що тут скажеш. Наче сто разів бував на тих секондах, але щось не зайшло цього разу. Ну оце ж, почухав макітру та й потулив собі на Даринок, котрий знаходиться поблизу, просто подивитися на людей. Теж цікава локація. Там, посеред кебабшайтанського вигляду бутіків із дермантиновими ремінцями і нафтовими спідницями, на п’єдестальчику стоїть яскраво розмальоване піаніно, за котрим

1 ... 22 23 24 ... 27
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Щоденник Україножера», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Щоденник Україножера"